Я розгладила складки на спідниці. Покрутилась перед дзеркалом. Мені подобалося те, що я бачила у ньому. Хвилясте волосся, великі зелені очі, губи бантиком. Красуня! Ще б пак, адже я бігла на побачення з коханим.

З Юрієм ми дружили, мало не з пелюшок. У дитсадку він подарував мені цукерку, і в той момент я зрозуміла, що закохалася. Дитяча прихильність переросла на юнацьку закоханість, а потім у дорослі почуття.

Ми з Юрою сиділи за однією партою, хлопець носив мій рюкзак, проводжав додому. І на першу дискотеку, як і на решту інших, ми пішли разом.

Я не мала вірних подруг, і по-справжньому близькою людиною був мені тільки Юрко. Йому розповідала я про все. І юнак відповідав мені взаємністю. Ще змалку казав, що поведе мене під вінець.

Він перший зірвав із моїх губ поцілунок, він перший і єдиний чоловік був у моєму житті. Я розуміла, що це неправильно, що порушую свої принципи, але довіряла коханому, і ні на хвилину не сумнівалася в тому, що щось завадить нашому щастю.

Сьогодні я хотіла бути по-особливому вродливою, бо мала для коханого радісну новину. Уявляла, як він зрадіє! Зрештою, я давно чекала від Юрія пропозиції руки та серця.

Але він чомусь зволікав. У маленькому селі всі про всіх усе знають, тож на весілля юного бібліотекаря та перспективного юриста чекали давно.

Я стрімголов кинулася до коханого. Він закрутив мене в обіймах. А потім ми пішли на берег річки. Я довірливо схилила голову на плече коханого.

– Я хочу тобі щось розповісти, — тихо сказала. – У нас буде дитина.

Юрій мовчав.

– Добре, – нарешті сказав.

– У тебе скоро день народження. Чекай у цей день сватів.

Я підстрибнула від радості, й міцно обійняла коханого. Я тоді навіть не помітила, що на його обличчі зовсім не було радості.

Три дні пролетіли швидко. Ми з мамою та сестрою приготували безліч смачних страв, я у будинку прибрала, прикрасила. Щоправда, рідним нічого не розповіла, хай буде сюрприз.

Ми готувалися все одно, бо чекали на гостей, щоб разом із близькими святкувати мій день народження.

Я ніяк не могла заспокоїтись. Що п’ять хвилин виглядала у вікно. Коли годинник пробив п’ятнадцять годин, почала дуже хвилюватися.

Вже й гості прийшли, сіли за стіл, а я прислухалася до кожного звуку, що долинав із двору. Кілька разів навіть вибігала надвір. Вже й сонце сіло за обрій, а Юрій так і не прийшов.

Я сиділа на сходах бібліотеки, та плакала, сховавши обличчя у долоні. Мені здавалося, що всі сльози я вже виплакали вночі.

Звісно я розуміла, що Юрій мене покинув. Своїм вчинком він перекреслив всі мої мрії та сподівання на щасливе майбутнє!

Я міркувала, що робити далі, адже за кілька місяців про мою ганьбу дізнаються усі в селі. Як дивитися людям у вічі? А батьки? У чому вони винні? За що їм ця ганьба?

Раптом до моїх рук хтось торкнувся. Я підняла голову, і схаменутися не встигла, як мене обхопив за шию хлопчик років шести, й почав плакати, примовляючи:

– Мамо, мамо, де ти була?

Я не розуміла, що відбувається. Підбіг якийсь чоловік, мабуть, батько. Він намагався забрати дитину, але хлопчик ще міцніше обхоплював мою шию.

Я обійняла дитину, та почала заспокоювати. Чоловік просто сидів поряд, а коли хлопчик заснув, почав розповідати:

– Вибачте. Просто Артем дуже сумує за матір’ю. Два роки тому його мами, а моєї дружини не стало. Син залишився зі мною. Взагалі, він ні до кого не ставиться доброзичливо, ревнує мене до чужих жінок. А тут. А у вас що за біда? Чому очі заплакані?

І я, несподівано для себе, розповіла про все незнайомцю.

Він помовчав, а потім запропонував:

– Одружимося. Артем вас недарма у мами вибрав. Може це знак долі? І вашу дитину я роститиму, як рідну. А там, дасть Бог, і спільних наживемо.

– Але я навіть не знаю, як вас звуть.

– Іван.

– Марина.

– Ну, що допоможемо один одному?

Я дивилася в його карі очі й розуміла, що цей чоловік мені подобається. І син у нього чудовий. Може, справді знак долі?

– Гаразд. Що ж, ходімо до моїх батьків.

За місяць зіграли невелике весілля. Переїхали ми жити до Івано-Франківська, якомога далі від перешіптувань односельців. Ми добре зажили родиною. Іван влаштувався на роботу за фахом, і його всі поважали, бо він був працьовитим та справедливим.

А ще він був щирим та добрим, ніколи не відмовляв людям, які зверталися до нього за допомогою. Не знала я, що мій чоловік досягнув таких висот у комп’ютерних технологіях, не знала, що вийшла заміж за людину не бідну, за людину з добрим і чуйним серцем.

Я покохала свого чоловіка, а він покохав мене. Щасливе життя ми прожили, наживши ще двох діток. І любили всіх, як рідних.

За багато років зібралися в нашому будинку діти та онуки. Святкували наше срібне весілля. Артем схилив голову на моє плече і тихо сказав:

– Пам’ятаєш, мамо, як я до тебе вперше підійшов? Я знав, що ти не моя мати. Але відчув, що ти рідна, що ти покохаєш мене і не залишиш. Я не помилився. Виходить, що я сам собі матусю вибрав. Ти найкраща у світі. Дякую тобі за все!

Я подивилася на чоловіка, і він зрозумів все без слів. Ми прожили щасливе життя! Правду кажуть: не та мати, що на світ божий привела, а та, що своє кохання віддала.

Не той батько, який дав життя, а той, хто його виховав. Дивні та незрозумілі шляхи долі. Коли, здається, потрапив у глухий кут, а можеш знайти двері в щасливе життя.

Тільки треба мати сміливість відкрити їх, та не відштовхувати тих, хто пропонує допомогу. Ось така, у мене не проста жіноча доля, але щаслива! Я можу поділитися своїм щастям з вами!

Я ризикнула, і перемогла! Хоча багато злих язиків перемивали нам кісточки, але ми не потурали, і мали рацію! Ви зі мною згодні?

КІНЕЦЬ.