— Телефонує і з образою такою мені вимовляє: “А чому ти не дзвониш, не заходиш?”, Ось взагалі зв’язку логічного не вловлює? Чи придурюється? – обурюється Дарина.

— Ну так, все логічно, хай тепер їй надзвонює онучок, – киває молодій жінці подруга, – кому власність, тому й бабусі тепер відвідувати?

— Наскільки я зрозуміла, – відповідає Дар’я, – онук їй сказав велике спасибі, квартиру тут же продав, а бабусю благодійницю в чорний список вніс або поміняв телефон. Загалом додзвонитися вона йому тепер не може. Але хіба це скасовує її підле ставлення до мене?

Дар’ї 29 років, вона одружена, є дитина, якій зараз півтора роки, жінка сидить удома, заробляє чоловік. Живе Дарина із родиною у невеликій кредитній студії, яку взяли із чоловіком 4 роки тому одразу після весілля. Борги, ясна річ, б’є по кишені, та й на перший внесок вони вигребли практично все, що в них було. Точніше, Даші трохи грошей дала мама, а в її чоловіка родичі нічим допомогти не змогли, чоловік продавав дошлюбну машину: житло ж потрібніше.

— Ми завжди дуже скромно з мамою жили, – згадує Даша, – принаймні після того, як мама розлучилася з батьком. Він аліменти платив, але вони були зовсім невеликі, а давати гроші мені прямо тато не вважав за потрібне, хоча ми спілкувалися.

Розлучилася мати з батьком, коли Даші було 9 років. Просто мама дізналася про те, що чоловік має позашлюбну дитину, на момент розлучення хлопчику був майже рік. Отак жила з людиною, а він паралельно зустрічався ще з однією жінкою, а може й не з однією.

— Після розлучення батько на тій жінці не одружився, дитині теж батьківство не встановлював, – продовжує Даша, – жінки у нього змінювалися часто і густо. Мама навіть чути не хотіла ні про нього, ні про колишню свекруху, але мені спілкуватись із родичами не забороняла.

За словами молодої жінки, батько про те, що має ще й сина теж не згадував, бабуся несподіваного онука не бачила, долею його не цікавилася, коханка батька не виявлялася в житті старенької ніяк.

— Бабуся знала, що я заміж вийшла, що дитину народила. І з чоловіком, і із сином ми їздили до неї і не раз. Не те, щоб у нас прямо теплі та задушевні стосунки були, але подарунки ми їй дарували, відвідували, якщо вона щось просила, виконували. Батько останнім часом почав сильно вживати, міг матері пообіцяти приїхати, але не виконати.

Коли вона хворіла ми їй продукти возили, так, брали в неї гроші, бо своїх коштів у нас небагато, але мотатися по магазинах та аптеках, тягати сумки важкі після роботи та у свій вихідний, я вважаю, що це теж суттєва допомога, – каже Даша.

Батько був не єдиною дитиною бабусі, є ще молодша дочка, яка мешкає в Румунії, тож фізично допомагати пенсіонерці не може. Але квартира, де живе бабуся Даші по батькові, давно подарована офіційно тій самій тітці.

— І ось, рік тому батька не стало, – обурена Даша, – так, я знала, що він хворів. Ми останні місяці не бачилися, бо тато вживав як не в себе, а в мене немовля. Але я й подумати не могла, що тато з квартирою так мене кине. Точніше спочатку він, а потім і бабуся.

Виявилося, що майже за кілька тижнів до смерті, батько оформив спадковість на свою матір. Чому так вирішили і що за кругообіг квартир у природі, Даша не знає. Але, коли молода жінка звернулася до нотаріуса з приводу батьківської квартири, виявилося, що успадкувати їй нічого.

— Я на всю квартиру зовсім і не розраховувала, – каже вона, – ясна річ, що спадкоємцями першої черги були тільки я і бабуся, але зізнаюся, що майнула і така думка, що бабуся відмовиться на мою користь від власності, все ж таки вона вже дуже літня людина, тітка своїх дітей не має, вона виховує дітей свого іноземного чоловіка, бабусі вони по суті – ніхто. І найменше я могла подумати про те, що спадок може спливти в руки мого зведеного брата.

Він же взагалі на горизонті не з’являвся, виключаючи ту давню історію з розлученням моїх батьків. Я точно знаю, що він і його мати не спілкувалися з бабусею, з батьком та ні з ким взагалі.

— А хто прощання з батьком організовував?

— Гроші якісь у батька все ж таки були, – відповідає Даша, – бабуся говорила. Але й прощання було дуже скромним. А кому на ньому бути? Друзів майже не лишилося, бабуся, ми з чоловіком, пара сусідів – от і все,  зібралися потім у кафе на годинку, от і все. У кафе я все замовляла та оплачувала, так, на ті гроші, що давала бабуся, але яке це має значення? Адже й тоді жодної мови про те, що бабуся вже власника батьківського житла не було.

Після того, як Даша дізналася, що власності на батькові не було і їй нічого після його смерті не належить, вона звернулася до бабусі, а та не почала робити таємниці:

— Так, я розшукала його сина. І дарчу на нього написала. А що? Я ж маю право? Якби твій батько хотів залишити житло тобі, то він би тобі за життя квартиру подарував, а не мені. Хлопчик все життя ріс сам собою, батька не знав, хай хоч згадає його добрим словом. А в тебе мати є, чоловік є, та й житло якесь є.

— Комп’ютер у неї є, – обурюється Даша, – але якщо щось треба було на держпослугах зробити, вона мені дзвонила, скаржилася, що нічого не розуміє, не знає і не вміє, а тут прямо ціле розслідування провела в соціальних мережах, знайшла онука, знаючи лише його ім’я, прізвище, вік!

Написала йому, домовилася та порадувала чужу людину. У мами моєї прямо істерика трапилася, коли вона про все дізналася, реготала так, що ми потім її валеріянкою відпоювали.

Після такого вчинку бабусі Даша вирішила усі стосунки з нею припинити. І так спілкувалася всупереч своїй мамі, яка про колишню свекруху була дуже негативною думкою. Перестала бабусі дзвонити, відповідати на повідомлення, приїжджати на допомогу.

— Ну я взагалі думала, що в неї тепер вдячний онучок днює та ночує, – каже Даша, – як же, такий шикарний подарунок зробила. Але немає. Виявилося, що онучок просто в бабу пішов невдячністю: подарувала – спасибі та досвід.

Нещодавно бабуся зателефонувала Даші з телефону сусідки, знаючи, що на її дзвінок онука знову не відповість. І дуже здивувалася, що Даша виявляється, не має наміру більше з нею спілкуватися, встигла поскаржитися, що онук її забув майже відразу після отримання нерухомості, що тепер вона одна і нікому їй, бідній старенькій, допомогти.

— А ти?

— А я сказала, що вона за що боролася, на те й напоролася. І трубку поклала. Були й ще спроби набирати мене з різних номерів, але я чула її голос і одразу слухавку кидала.

Сусідка та пробувала мені гидоти писати, мовляв, погань я меркантильна. Ну і довелося мені, як і несподіваному бабусиному онукові просто вчинити: номер я змінила. І чоловікові також. Загалом була у бабусі єдина онука, а тепер ні.

І не соромно мені жодної крапельки. Так, я спілкувалася з нею не через матеріальні блага, але й те, що мені фактично в душу плюнули – теж не пробачу. Бабуся одна залишилася? А треба було думати, що поробиш.

Що скажете?

КІНЕЦЬ.