Тоня вийшла заміж рано. Відразу після закінчення школи. Вже як лютувала матір, кричала, на вулицю не пускала.

— Куди так рано? Поживи, озирнися, професію здобудеш, а потім уже заміж іди. Нікуди він не дінеться, якщо любить. А діти підуть? І що? Життя не бачила зовсім. Послухай мене, донечко, не поспішай. – Вмовляла мама.

Але Тоня так закохалася в Сергія, що себе не пам’ятала, всім серцем тягнулася до нього. Світ білий не милий їй без нього. Боролася мати, та поступилася. Але за умови, що все ж таки донька вступить вчитися. Професія потрібна, життя довге, непередбачуване, складне…

Вчитися Тоня вступила до коледжу на бухгалтера. У вересні, в останні сонячні теплі дні зіграли весілля. Мама то з гордістю дивилася на красуню доньку, то потайки сльози втирала – молода боляче.

Жити стали в Сергія. У них квартира більша. Вранці свекруха одразу оголосила, що почалися трудові будні, будь добра, приготуй чоловікові сніданок, та не забудь посуд помити. І Тоня швидко зрозуміла, що любов любов’ю, а зі свекрухою жити – не цукор. То не так, то не так. Там пил, там крихти, підлогу в передпокої забула протерти, суп недосолила… А ще ж вчитися треба.

Свекор не втручався в жіночі розбірки. Тоня, мовчки, зносила причіпки свекрухи. Ледве стримувала сльози, зустрічаючи з роботи Сергія. До своєї мами не йшла, не скаржилася. Попереджала та, що рано заміж не варто було виходити. Не послухалася, тепер терпи.

Сергій, ласкавий і ніжний до весілля, став раптом прохолодним. Прийде з роботи, повечеряє, і до телевізора сідає, не похвалить, не приголубить на очах у батьків. А в листопаді його в армію забрали. Тоня одна залишилася. Оголосила свекрусі, що до мами жити піде. Та заперечила.

Мовляв, чоловіча дружина має жити в чоловіка, чекати, батькам його допомагати. Але Тоні не звикати, знову наполягла на своєму, пішла до мами. А тут дізналася, що носить дитинку. Мама за кожної зручної нагоди, не соромлячись, картала доньку, що життя своє загубила. Тоня терпіла. Що тут скажеш?

Коли Сергій прийшов з армії, донька вже підросла, говорити починала, ходила на коротких пухких ніжках. Добре, що схожа на батька, ніхто не засумнівався, що нагуляла, поки чоловік борг Батьківщині віддавав.

Але до батьків Сергія відмовилася повертатися жити. Вистачило колишнього досвіду. Вмовила чоловіка залишитися жити в мами. Та й донька звикла до бабусі.

Але квартира маленька, тісно. Сергій скучив, на все був готовий заради дружини й доньки, поступився. Пішов до начальника на роботі, поговорив, той обіцяв квартиру надати, а поки запропонував кімнату в гуртожитку. Кімната велика, кухня, щоправда, загальна і душ на поверсі. Але помитися і до мами можна сходити. Зате самі, без батьків.

Життя стало знову входити в колію. Кмітлива донька радувала, чоловік повернувся, Тоня закінчувала коледж. Ось воно – щастя. Ну й що, що на танці не бігала з подружками, що подорослішала рано.

Так і жили. Донька в садок ходила. Мама Тоні молода ще, до пенсії далеко. Але у вихідні брала дівчинку до себе, щоб молоді хоч у кіно сходили, або ще куди.

Тоня ні про що не шкодувала. Навпаки, правильний вибір зробила, що заміж за Сергія вийшла. Видатний, працьовитий, не п’є. Валька з магазину, очей із нього не зводила, як на вулиці зустріне. І не тільки вона. Послухалася б маму, без чоловіка залишилася. А інший ще невідомо, який був би.

Тільки не буває, щоб увесь час було добре та гладко. Сергій купив машину стареньку. Поїздив тиждень, а потім довше ремонтував, ніж їздив. Усі гроші йшли на ремонт і запчастини. Тоня дошкуляла чоловікові. Скоро квартиру отримають, гроші потрібні на меблі. Вмовила все ж таки продати машину.

У новій квартирі пахло свіжою фарбою. Ходила радісно Тоня, примірялася, як меблі розставити, що купити насамперед, із чим почекати можна. Але машину Сергій усе одно купив. Батьки його допомогли грошима, щоправда, довелося кредит усе ж таки взяти.

— Не міг почекати з машиною? Борги береш на час, а віддаєш назавжди. Донька росте. Грошей не вистачає, – бурчала Тоня.

Але з машиною зручно, звісно. Сів і поїхав, куди хочеш. І знову життя налагодилося. Донька підросла, уже в старших класах навчалася, коли Сергій став умовляти Тоню подарувати йому сина. Та вона й сама рада була б. Тільки не виходило.

Настя гарна виросла, у матір. Усе при ній. Хлопці задивлялися, дошкуляли дзвінками. Тоня за Настею стежила, сторожила. А як же? Чи далеко до гріха?

Іноді зупиняючись перед дзеркалом, Тоня помічала нові зморшки на обличчі, погляд втомлений, розповнілу фігуру. Ровесниці тільки заміж збиралися, а в Тоні донька вже доросла. Того й гляди сама мамою стане.

«Може, й справді поспішила? Адже мені ще тридцять п’ять, а як тітка виглядаю. Однокласниці деякі ще як дівчата бігають, модно одягаються, парфумами дорогими пахнуть. А я… Схуднути треба, зачіску змінити. Сергій охолов. Того й дивись, відведе якась…» Зітхала.

Тоня постриглася, почала стежити за собою, дієти дотримуватися, від чого стала дратівливою. Їсти постійно хотілося. А тут Настя вирішила вступати після школи в медичний. У місті немає такого інституту, значить, поїде. Тоня стала вмовляти залишитися, вступити до педагогічного. Але Настя вперлася. Сергій став на бік дочки, підтримав. Не послухалася дочка, зробила по-своєму, як і Тоня свого часу. Поїхала.

Усе роздратування тепер Сергію діставалося. Тоня розуміла, що даремно до нього прив’язується, ні до чого доброго це не приведе. Але зупинитися не могла. І пиляла чоловіка за кожну дрібницю. Він полюванням захопився, рушницю дорогу купив. Усі вихідні в лісах пропадати став. «Краще б пив, – лаялася Тоня. – А може, це так, відмовка? І ти на молодих красунь полюєш?» – допитувала чоловіка.

Дістала Сергія так, що він сказав одного разу: «Поживи одна, охолонь», грюкнув дверима і пішов. Тут Тоня зрозуміла, що палицю перегнула. Усі її залишили. Хоч на стінку лізь. Але гордість не дозволяла попросити Сергія повернутися. Батька в нього не стало, мати одна залишилася. Ось і пішов до мами на час.

Довга холодна зима добігла кінця. Ось уже й бруньки на деревах лопаються. Вербна неділя минула. До Великодня пора готуватися. А там і травневі свята не за горами. Дочка обіцяла приїхати. Як поїхала на навчання, так додому жодного разу носа не показала, тільки дзвонила. Казала, що часу немає, навчання.

Надраїла Тоня квартиру до блиску. Пирогів напекла, яєць нафарбувала. Стоїть пасочка в центрі столу на блюді, на іншій тарілці гора пирогів рум’яних. А запах, який!

— До свята готуєшся чи до весілля? – запитувала сусідка.

— Та чи ти що. Яке весілля? Настя вчиться ще. Не до весілля їй, – заступалася за доньку Тоня.

А сусідка посміхалася, мовляв, знаємо, як вчиться, були й ми молодими. Сама ж Тоня після школи заміж вискочила. Тоня жене від себе погані думки про доньку. А серце тривожно стукає в грудях, не дає спати спокійно. Сни всякі сняться.

Недільного ранку пролунав дзвінок у двері. На порозі Сергій – схудлий, похмурий, як собака бродячий. Видно несолодко з мамою жилося молодому чоловікові. Але питати Тоня не стала. Нажилася одна. Теж скучила.

Сергій пройшов на кухню. Очі заблищали, побачивши красу на столі.

— На запах напевно прийшов? – підколола Тоня.

— Скучив. Давай не будемо більше сваритися. Дочка приїжджає. Я не казав їй, що ми…

— І я не говорила. – Посміхнулася Тоня.

Сергій помітив, що кран капає, одразу ж прокладку замінив. Полиця того й гляди впаде, поправити треба. Тоня задоволено посміхалася.

— Посидь. Свято ж.

Знову звук дзвінка заповнив квартиру. На порозі донька стоїть. Така бліда й змарніла, на плечі сумка бовтається велика, а в руках – згорток. Заглянула Тоня, а там рожевий пухкий малюк спить. Оторопіла, сплеснула руками. Плакати, кричати марно. Справу зроблено. Ось він, онук, живий і здоровий. Нікуди його вже не дінеш. Так і стала Тоня в тридцять шість років бабусею.

Настя залишила малюка батькам, сама поїхала сесію здавати. Молока в неї не було. Як і батька в Данила.

По черзі з Сергієм відпустку брали, з онуком сиділи. Вийде Тоня з коляскою на вулицю, а всі вітають, думають, що це її дитинка. Дивуються, коли встигла, ніхто не помічав живота в неї. Тоня не хотіла, щоб про доньку погане думали, говорила, що її це син. Данило підріс, мамою її так і називав. І Настю, коли приїжджала. Кому яке діло, що називає малюк бабусю мамою? Ну яка вона в тридцять сім років бабуся? Мамою бути їй більше личить.

Розцвіла Тоня, немов вишневе дерево навесні. Поява в житті онука так вплинула чи ще щось. Тільки чоловіки шиї на вулиці звертали, а жінки заздрісні погляди кидали. Тут уже Сергій став ревнувати, орлом навколо дружини ходив, захищав від поглядів жадібних.

— Дурний, ну куди я подінуся? Не потрібен мені ніхто, крім тебе. – Сміялася Тоня.

Донька закінчила інститут, повернулася в місто, заміж вийшла, зʼявилася ще й донька к неї. А син так і ріс у Сергія з Тонею, немов їхньою дитиною і був.

Тоня озиралася назад, на своє життя. Начебто нічого особливого в ньому не було. Закордон не їздили жодного разу. Нічого. Через рік, коли донька Насті підросте, всі разом поїдуть на море. А що з Сергієм сварка була, так рідко в якій родині обходиться без сварок. Але не зраджував. Кохав. Мама на пенсії, здорова, слава Богу.

Подруга сказала, що Тоня щаслива. Бо наприклад ось вона, ростила сина одна, вигнала чоловіка, бо пив сильно. Вдруге вийшла заміж, зʼявилася спільна дитина. А чоловік загуляв. І не знає подружка, як жити далі, що робити.

Подумала Тоня, може, й справді, вона щаслива?! Адже нема на що скаржитися. Важко часом бувало, та минуло. А попереду ще половина життя!

КІНЕЦЬ.