Сашко розумів, що як син він має любити матір. Вона подарувала йому життя… але він не любив її. Шкодував, а любити ні, не міг.

У дитинстві у нього була мрія поїхати в місто, вивчитися на машиніста тепловоза, їздити по всій країні, щоб попереду бігли рейки і сходилися десь там за обрієм… йому здавалося, що саме там за обрієм і починається цікаве життя.

Мрія так і залишилася мрією. Сашко нікуди не поїхав. Його мати Зоя, або як її звали в селі, Зойка, без нього зовсім би не змогла вижити.

У Сашка не було батька, і вітчима теж не було. У селі його називали солдатським сином, коли підріс він зрозумів із розмов дорослих, що колись приїжджали солдати, один із них і став його батьком.

Сашкові було 12 років, коли мати повідомила, що тепер в нього буде молодший брат Степан. Хто батько Степана також було таємницею.

Люди в селі підозрювали уповноваженого, який був відряджений до сільради для підняття загального культурного рівня. За два тижні він читав лекції в клубі про мистецтво і політику, а потім поїхав.

Мати у Сашка була гарна та весела. Вона працювала дояркою, йшла рано-вранці, прибігала до обіду, потім знову на вечірню дойку.

Степан залишався під його наглядом. Бабусі в них не було.

Напевно, Сашко мав природжене почуття відповідальності. Він жодного разу не кинув Степана одного, хоч часом дуже хотілося збігати на річку або пограти з друзями.

Степан в нього ніколи не кричав з голоду. Сашко годував його із сосками з молоком. Так, і вдома справ вистачало, треба було допомагати матері.

— Потерпи, синку, ось Степан підросте трохи, віддамо його в садок, тобі буде легше, — казала мати.

Степан був слухняним і тихим, Сашкові було з ним легко.

Поки Сашко був у школі з братом, непомітно пролетіли два роки.

Якось, ближче до зими привезли в село чи циганську родину, чи табір. Забрали прямо із міського залізничного вокзалу. Була настанова перевести циган на осілий спосіб життя.

Віддали їм під житло великий порожній будинок. Їх відразу попередили, що до місцевих дівчат не чіплятися, але вони й не чіплялися до дівчат.

Зойка була не дівчина і до неї досить швидко підселився молодий представник циганського племені. Він на конях корми на ферму возив, там вони й познайомились.

Вечорами в їхню хату набивалася майже вся циганська рідня, було весело. Вони співали пісні і бувало танецювали. Зима пролетіла швидко.

З першої весняної трави цигани знялися з насидженого місця і темної ночі тихо покинули село. Вранці Зойка прокинулася, а поряд нікого нема. Як пояснення, циган залишив на столі гроші та бурштинове намисто.

Сашкові було вже 15 років. Він чудово розумів, що дітей не в капусті знаходять, і чому мати з животом ходить. У вересні вона народила ще одного хлопчика-цигана, назвали його Романом.

Степан почав ходити до дитячого садка. Школу Сашко покинув після восьмого класу.

Для продовження навчання треба було їхати до інтернату до сусіднього села, а в нього брати. Так і навчання йому не давалося.

Тієї ж зими мати привела з вокзалу, вона там продавала заморожене кругляшами молоко, чоловіка, який відсидів термін. Дядько Ваня був добрий і розумний, сидів за політстаттею.

Він прожив з ними 3 роки, ремонтував будинок, нарубав дров, а потім його розшукала дружина і він поїхав із нею.

Після його від’їзду з’явилася дівчинка Світлана. Він ніколи так і не дізнався, що народилася дочка.

Так вийшло, що саме Сашко порався з дітлахами і був головним для них.

Ще тоді служити його не взяли. Гіпертонія.

Йому виписали для постійного прийому таблетки. Сашко вивчився на тракториста та працював у рідному колгоспі.

Якось мати повідомила, що втомилася від сільської праці. Вона знайшла пристойний підробіток в іншому місті й поїхала.

— Зозуля, як є зозуля, кинула всіх своїх дітей на сина, хіба так можна? — обурювалися сільські жіночки.

Сашко лишився з дітьми. Степан і Роман навчалися у школі, Світлана ще ходила в садок.

Усіх треба було нагодувати, одягнути, взути. Мати двічі на місяць переказувала гроші, а потім зникла, ні листів, ні грошей.

Тяжко було, але рятувало своє господарство: кури, свині, город.

З’явилася в Сашка дівчина Надя, але подивилася на його життя і зрозуміла, що їй місця немає. Поїхала Надія вчитися в місто і там вийшла заміж.

А Сашко все своє життя присвятив братам та сестрі. Всіх виростив, вивчив: Степан закінчив медучилище і працював фельдшером на швидкій у місті.

Роман після армії залишився на Сході, але намагався якнайчастіше приїжджати до брата. Світлана закінчила педагогічний інститут і повернулася назад до села працювати в школі, вийшла заміж, народила двох дівчаток.

Сашко намагався розшукати матір, але не зміг, а потім вона зненацька приїхала сама. Приїхала хвора та постаріла.

Син не відразу впізнав її, а незабаром у неї стався інсульт. Вона ще прожила два роки, насилу пересуваючись по дому і тихо згасла.

Олександру було 65 років, коли до села повернулася Надя. Вона була вдовою.

Спільних дітей в них не було. Син привів невістку. Невістка відправила її на батьківщину, тісно стало жити зі свекрухою.

Старий будинок Наді зовсім розвалився і Сашко забрав її до себе. Вони почали жити разом, їм добре та спокійно вдвох.

Минулого року влітку Олександр мав ювілей — 70 років. Приїхали брати з дружинами та дітьми, сестра Світлана з Надією організували стіл. Брати і сестра вкотре подякували йому за все, все, все!

КІНЕЦЬ.