У матері я з’явився, коли їй було тридцять років. Вона ніколи не була одружена, тому про свого батька я нічого не знаю. Сам я теж одружився вже в зрілому віці, коли мені стукнуло тридцять шість.

З дитинства чув і знав, що я для мами єдиний захисник і помічник, і, певно, звик так рахувати. До шлюбу у мене були дівчата, але після їх знайомства з мамою, усі мої стосунки рано чи пізно розвалювалися.

Тоді я ще не дуже розумів, з чим це пов’язано, а мама стверджувала, що нормальних дівчат зараз взагалі немає, і нема чого зв’язуватися з ким завгодно. Звичайно ж, я жив з матір’ю, хоч і купив окрему квартиру.

Щоразу, коли я намагався з’їхати, починалися закиди, мама хапалася за серце, стверджувала, що не може жити одна, і без мене просто приставиться на самоті, а я навіть не одразу про це не дізнаюся.

Казала, що я невдячний, а вона все життя мені віддала. І все-таки я одружився. Можливо, вся річ у тім, що я познайомив наречену з мамою лише тоді, коли ми вже подали заяву.

З першого дня мати не приховувала, що моя дружина їй не подобається. Ми жили окремо, але конфлікти були постійно. Мама постійно чіплялася до дружини з приводу готування та прибирання, за її словами, вона все робила не так, і недостатньо якісно.

А була вона у нас регулярно, кілька разів на тиждень. На вихідних я мав обов’язково до неї заїжджати, щоб ми змогли поспілкуватися без чужих, тобто без дружини.

Коли у нас з’явився син, нічого не змінилося, тільки тепер були скандали через догляд за дитиною. Дружина дратувалася, я намагався якось згладжувати ситуацію, але мама відразу дорікала мені в тому, що заради дружини я зраджую рідну матір.

Зараз я розумію, що маму б не влаштувала будь-яка невістка, але тоді я піддавався на її хитрощі. Мені й справді здавалося, що дружина недостатньо добре веде будинок, доглядає сина і мене.

Коли дружина вийшла на роботу, побут почав дратувати ще більше. І так, мама підтримувала мене у всіх претензіях, і тепер я розумію, що свідомо посилювала весь негатив.

Словом, якось ми сильно посварилися через нісенітницю, і я поїхав до матері, жив там тиждень і зрештою вирішив розлучитися. Дружина з сином перебралася до своїх батьків, потім я дав грошей на перший внесок з іпотеки, і ми розлучилися.

Мама навіть не приховувала своєї радості від мого повернення, але стверджувала, що у всьому винна моя колишня дружина, а я ще знайду собі пристойну жінку.

Зараз минуло два роки, і я зрозумів, що зробив величезну помилку. Я все ще люблю дружину, зустрічаюся із сином, але з колишньою ми спілкуємося лише з приводу дитини — інші теми вона припиняє одразу.

Розумію, що насправді я не мав особливих претензій до дружини, а мої образи багато в чому були надуманими через матір. Я навіть до психолога звернувся за допомогою, ми з ним багато працювали, і тепер мене ще сильніше тягне до колишньої дружини.

Спостерігаю за нею в соцмережах, знаю, що в неї вже є чоловік, але сподіваюся, що це несерйозно. Зараз я знову з’їхав від матері, попри всі її концерти із серцем, бо іноді я просто не можу її бачити.

Але звинувачую себе: я дорослий чоловік і мав захищати свою сім’ю, мати власну думку. Але мені банально не вистачило волі, та рішучості, бо з дитинства я звик на все дивитись очима матері.

Я все ще сподіваюся, що зможу повернути дружину, хоча поки що не знаю як. Я готовий просити вибачення, але боюся, що може бути вже надто пізно виправдовуватися. Як вважаєте, в мене є шанс?

КІНЕЦЬ.