Федір жив зі своєю дружиною Галиною на околиці невеликого містечка. Близької рідні в них було небагато: тільки мати Федора, Галя була сиротою, з дитячого будинку. Коли Федір одружився, то його приятелі посміювалися: мовляв, без тещі дружину береш – уже добре.

Але не все так гладко складалося в сімейному житті у Феді та Галі. Хоч і подарувала вона йому в перші роки життя трьох синів, а як підросли хлопчики трохи, то й проявилася в Галі тяга до пляшки, наче змія, вповзла вона в життя сім’ї і отруїла своєю отрутою стосунки подружжя.

— От не пощастило тобі, синку, – шкодувала мати сина, – в інших сім’ях мужики питущі, а в тебе дружина. Ех, Галина, скільки разів я з нею говорила, а зілля сильніше і мого слова, і твоєї любові, і материнського інстинкту. Біда так біда…

Федір нервово димів на ґанку матері і йшов додому. З дружиною він уже втомився боротися, вона не працювала, займалася в міру сил хатньою роботою, але здебільшого, коли він приходив з роботи, вона вже спала, будучи напідпитку, а сини самі готували вечерю і на запитання: «Як мати?» тільки махали рукою…

Федір бачив, що його сімейне життя котиться під три чорти. Якби не діти, а хлопчакам було: шістнадцять, чотирнадцять і десять, то пішов би він давно світ за очі. Але треба було ростити синів, але й без жіночої ласки й любові Федору було дуже погано. Тому, як він не шкодував спочатку свою Галю, але знайшов собі в районі жінку, яка була продавчинею сільської крамниці, а він, як водій, привозив їй із бази товари.

Ось і стала Юля дивитися на Федора ласкавими очима, надавати йому знаки уваги. Вона була самотньою, незаміжньою, і шукала собі чоловіка. А Федір був дуже симпатичним, навіть красивим чоловіком сорока років. Юля якимось чином навела про нього довідки, дізналася, що погано він живе з дружиною, і потай сподівалася, що переманить до себе його від недолугої баби…

Федір не встояв. Стали вони з Юлею таємно зустрічатися. І навіть деякий час він думав про те, щоб піти з сім’ї. Звісно, дітей би він не кинув. Зрозуміло, забезпечував би їх матеріально, і допомагав, і відвідував. Але Галя вже не була нормальною людиною…

Розраховувала вивести з сім’ї Федора Юля. Однак незабаром Галина так отруїлася, що стала зовсім слабкою, не погоджувалася на лікування в лікарні, хоча в неї явно була проблема з печінкою. І як Федір не вмовляв її лікуватися і кинути пити, вона тільки лаялася і відмовлялася.

Через півроку Галі не стало. Федір хоч і передчував погане, але ніяк не думав, що станеться це так швидкоплинно. Він звинувачував себе в тому, що не зміг нічим допомогти дружині. Особливо сумували діти, вони жаліли матір.

Тільки Юля вже не хотіла виходити заміж за Федю. Вона зникла з поля зору, щойно дізналася про те, що її коханець став вдівцем. Поміркувавши, жінка зрозуміла, що їй доведеться прийняти до себе не тільки Федора, а ще й трьох його ще неповнолітніх дітей, яким треба допомагати: вчити, піднімати.

Вона звільнилася з роботи і поїхала в інше місто до тітки, розпрощавшись із колишнім коханим телефоном і не приховуючи своїх нових планів.

— Зрозумій, Федя, мені твоїх дітей не потягнути. Коли я тебе одного кликала, ти не йшов, усе Галю свою шкодував. А її все одно не стало. А мені себе тепер жаліти треба. І так я своїх, рідних діток хочу… – Юля повісила слухавку і зітхнула.

Федір не очікував від Юлі таких міркувань, але зрозумів її. І більше не став думати про те, щоб налагодити своє особисте життя.

— Ось так, мамо, і нікому я тепер не потрібен, – сказав він матері, – ні дружина про мене не думала, ні коханка… Один. Ось тільки хлопці у нас хороші. І все розуміють.

— Тримайся, синку. Бог усе бачить. Поки треба хлопчаків виростити, а там, дивись, і в твоїй долі просвіт буде… – заспокоювала його мати.

Старший син Федора Сашко навчався в школі з дівчинкою Анею. Дружили вони давно, сиділи за однією партою, і жили неподалік одне від одного. Аня як могла підтримувала Сашу в горі. Вони закінчили школу, їм йшов сімнадцятий рік. І цього літа Сашко часто був у Ані, прихопивши з собою і братів. У приватному будинку Аня жила тільки з мамою, у них був великий сад, а в саду – альтанка, де діти і грали всією компанією в шашки, читали журнали, малювали, бо мама Ані була викладачем малювання в студії в їх школі.

Світлана Іванівна вчила гостей дочки малювати. Хлопцям це дуже подобалося. А після уроків живопису було застілля з чаєм.

— Як у вас добре, Аню! – говорив дівчині завжди Сашко.

— Так, от тільки чоловіків не вистачає в плані підмоги. Навесні треба город копати, садити картоплю й овочі, добре, хоч ти завжди допомагаєш. А то б важко нам із мамою було… – усміхалася Аня.

Після похорону матері хлопцям було важко перебувати в будинку, тому вони стали частіше йти до Ані. Світлана Іванівна говорила доньці вечорами, коли вони залишалися самі:

— Ох, і важкий час у цієї родини. Ми мусимо з тобою бути добрішими, і допомогти хлопцям, поки вони трохи звикнуть до втрати матері… Придумуй для них походи в кіно, давайте всі разом до лісу сходимо, хоча б на день, у нас на горищі є старий намет…

Так і вирішили. Хлопчики сказали батькові, що вони йдуть у вихідний зі Світланою Іванівною та Анею в похід.

— Так, гаразд. Тільки от як ви весь скарб із собою потягнете? Треба і продукти взяти, і бадмінтон, і м’яч, і питну воду. Може, я вам хоч речі підвезу на автівці? У яке місце йдете?

Діти зраділи і повідомили про це Ані.

Вранці вихідного дня всі речі завантажили на машину, а туристи вирушили пішки в призначене місце без нічого.

Коли вони прийшли в сосновий бір на галявину до озера, то побачили, що тато там уже розвів багаття, і вода в казанку гріється.

— Ого, як нас зустрічають! – засміялася Світлана Іванівна. Вони з Федором потиснули один одному руки.

— Чого тільки заради дітей не зробиш, – відповів Федір і скомандував:

— Ану ж бо, готувати самі будете і на стіл накривати! А я йду рибалити. Може, вдасться і на юшку риби наловити. Хто зі мною?

Хлопчаки закричали «ура», бо зраділи, що тато буде теж із ними, а не поїде одразу ж у справах.

— Правильно, – підтримала Світлана Іванівна, – треба й татові колись відпочивати. Не вічно ж працювати.

Відпочинок вийшов чудовим. Було зварено уху з кількох рибин, йоржів і одного окуня.

— Нічого, що замало, але для смаку достатньо. Наступного разу в рибне місце я вас повезу, – пообіцяв батько дітям, – і вас обов’язково запрошую. Він звернувся до Світлани та Ганнусі, – і взагалі треба такі вилазки робити постійними. Хто «за»?

Усі одноголосно погодилися. І через тиждень вирішено було поїхати на озеро з ночівлею. Зібрали і ще кілька сусідських хлопців, і компанія вийшла більшою і веселішою. Цього разу дівчатка набрали чорниці, трохи грибів, а риби було стільки, що навіть вистачило на смаження.

У ці дні відпочинку Світлана і Федір подружилися. Вони давно знали одне одного, як батьки учнів одного класу, але цього разу вже все було інакше. Федір побачив, яка Світлана гарна господиня, чудово готує, лагідна, добра і жіночна.

— Як ви живете досі сама? – не втримався запитати він.

— Я після розлучення не стала шукати пригод. Тоді Аня була ще в сьомому класі, багато хворіла, відставала в навчанні, і я вирішила зайнятися нею серйозно. Та й собою теж. Аж надто багато сил і нервів забрав у мене мій колишній чоловік… – розповіла Світлана.

Федір кивнув. Він вибачився за запитання і більше ні про що не питав Світлану, лише подякував їй за чуйне ставлення до його синів.

— Ви вже вибачте моїх хлопчаків. Тягнуться вони сюди. І не тільки Сашко до Ані, а й молодші – напевно, до вас… До тепла, до смачного частування, ласки жіночої… – Федір зітхнув, – до того, чого вдома вони мало бачили. Особливо останні роки… Не змогли ми їм це дати. Вона… самі знаєте. А я як віл працював, працював…

— Нічого, все налагодиться тепер, – підтримала його Світлана, – так Бог розпорядився, і треба прийняти те, що трапилося… Що поробиш. А хлопчики у вас серйозні й розумні. Хороші хлопці. Нехай приходять. Он, Анютка і Саша – кохають одне одного… Стільки років поруч. Може, ми з вами колись і поріднимося.

Останні слова Світлана сказала пошепки, вказуючи очима на доньку, яка сиділа в обіймах із Сашком біля багаття.

— Я був би радий, – погодився Федір, – Аня гарна дівчинка. Але поки що рано. Йому ще відучитися треба, а там і ясно все буде. Нехай самі вирішать.

— Звичайно, – погодилася Світлана, – не треба поспішати. Юність така швидкоплинна пора. Нехай насолоджуються…

— Усе життя швидкоплинне, – відповів Федір, – ось раз – і немає людини. І немає кохання. І немає нормальної сім’ї. Так…

Тепер дві сім’ї стали зустрічатися часто. То вони відзначали чийсь день народження – народу багато. То йшли всією юрбою до бабусі Наді, матері Федора, на її іменини. То викопували картоплю в Ані на городі й пекли її в багатті.

І так склалося, що Світлана і Федір стали необхідні одне одному. Вони дзвонили один одному, запитуючи, де зараз їхні діти. А діти завжди були разом. Саша й Аня, як би не хотілося їм побути наодинці, ніколи не залишали братів одних. Молодші хлопчики були з ними і на прогулянках, і в кіно, і в улюбленій альтанці в саду.

— Схоже, мої хлопці зовсім до вас переїхали, – сказав одного разу Федір, прийшовши ввечері в сад до Світлани, щоб покликати синів додому. Він щойно приїхав із рейсу, і був дуже втомленим.

— А де їм бути? Проходьте до нас на вогник. Давайте вечерятимемо з нами разом, – запросила його Світлана, – у нас сьогодні млинці з різними начинками. Пекли всі. По черзі. Тож будете пробу знімати.

Федір вимив руки під умивальником і сів за стіл. Хлопці вже наїлися на той час і пішли грати на галявину в бадмінтон. Федір з’їв кілька млинців і похвалив ті, що з сиром.

— Ці смажила я, – усміхнулася Світлана.

— Незручно, – засоромився Федір, – ще й мене тут годуєте. Але я вам великий пакет пельменів залишу. Ось, купив для вечері, а дивлюся, Світлано, ви мене випередили. Вже всі ситі.

Він приніс з машини пакет і відніс його в будинок. Світлана відрила морозилку і стала укладати туди пакет. Коли вона повернулася до Федора, то побачила сльози в його очах.

— Що таке? На роботі чи що, що сталося? – запитала вона.

— Ні, на роботі якраз все гаразд. А ось вам величезне спасибі… навіть не знаю як висловити, Світлано. Ви дуже, дуже чудова людина…

Він поцілував її руку і вийшов з дому. Вони поїхали з хлопцями. А Світлана все згадувала його очі, слова і поцілунок подяки.

— Як ти дивишся на те, якщо твої друзі стануть тобі практично братами? – запитала вона пошепки у доньки, сидячи біля неї на ліжку.

— Нарешті, зважилися … – крізь сон прошепотіла Аня, – давно ми спостерігаємо ваші погляди, шептання. Всі брати? Крім Сашка…

Аня повернулася на бік і заснула. А Світлана зітхнула і посміхнулася.

Наступного разу, коли хлопчаки і Аня пішли, Федір за звичкою ввечері заїхав за синами.

— Де моя команда? – запитав він у Світлани, вивантажуючи з сумки продукти на стіл, – щось не видно нікого.

— Вони сьогодні в кіно пішли. Скоро повернуться, – Света посадила Федора вечеряти, – Сашко теж працювати влаштувався, на фабрику його беруть, слюсарити вчитися. Так що другий робочий в сім’ї, буде легше…

— Ось від кого дізнаюся такі важливі новини про сина, – посміхнувся Федір.

— Так я вам і не чужа, – Света поклала свою долоню на долоню Федора, хіба не так?

— Звичайно, так, – Федір відсунув тарілку, і уважно подивився на жінку. Щось було сьогодні в її погляді дивне, впевнене, і дуже ніжне.

Він боявся повірити, що вона, ця добра мила жінка так легко і ласкаво говорить про це.

— Світлана, ти нам стала за останній рік як рідна… – він встав і не відпускаючи її руку, сказав:

— Про таку жінку можна тільки мріяти … і мені теж. Якщо ти тільки захочеш, я був би щасливий. Ми були б щасливі … – він побачив в її очах згоду, і вона кивнула.

— Ти не пошкодуєш про це, – сказав Федір і поцілував її, притиснувши до своїх грудей.

Коли дітлахи повернулися з кіно, то застали батьків сидячи на ґанку поруч. Всі зрозуміли, що сталося освідчення, тому що дорослі посміхалися і трималися за руки.

Весілля у Федора і Свети не було. Вони просто і тихо розписалися. А потім звично накрили вечерю на свою компанію. Тільки прийшла мама Федора і подарувала два красивих набори постільної білизни.

— Де жити будете, молодь? – тихо запитала вона Федора, коли сини з Анею пішли в альтанку.

— Поки на два будинки, напевно, – сказав син, – а там і нова сім’я скоро утворюється, сама знаєш. Через пару років будемо весілля грати.

— Так, так. І Добре. А там і після мене будинок залишиться. Не пропаде, – погодилася мама, – ми не вічні, а життя триває… і треба жити. І ви живіть добре, мої дорогі. Щоб і моє серце за вас раділо. І дітям приклад.

Через рік у Світлани і Федора зʼявилася донечка, яку назвали на честь бабусі Надею. Дівчинка стала справжньою улюбленицею у великій і дружній родині. А що ще для щастя треба?

КІНЕЦЬ.