Коли ми зупинилися біля дверей квартири свекрів, ми зрозуміли, що вони знову лаються.

– Давай ти перший зайдеш, – зніяковіло посміхнулася я.

Тимофій байдуже знизав плечима і смикнув ручку дверей, яка з легкістю йому піддалася. Він відчинив двері й зайшов у квартиру. Слідом за ним, визираючи з-за його спини, показалася я.

– Як ти мене дістала! – долинув розлючений голос свекра. – Мене трясе від одного твого вигляду!

– А ти не дивися на мене! – гаркнула у відповідь Олена Іллівна. – Ти на балкон дивись, що не пофарбував!

– Та що ти до мене пристала з цим балконом? – Олексій Пилипович розгнівано тупнув ногою, і Тимофій зрозумів, що настав час втрутитися.

– Тату, мамо, ми приїхали, – подав він голос.

Однак, вони продовжували обмінюватися шпильками й не звертали уваги на слова сина. Тимофію довелося ще голосніше крикнути, щоб нарешті привернути до себе їх увагу.

– Твоя мати збожеволіла! — гаркнув свекор і вийшов з нами привітатись.

– Що ви там знову не поділили? – Тимофій попрямував до матері на кухню.

Звідти відразу почувся обурений голос Олени Іллівни. Вона говорила так швидко, що я не змогла розібрати жодного слова.

– У, яка! І як мені тільки на думку спало з нею одружитися?! – пробурчав свекор, зупинившись поряд зі мною. – Рідкісна змія! Осточортіла мені за сорок п’ять років! От скажи, що мені з нею робити? Прибити?

– Ні, до чого такі крайні заходи? – здивовано відповіла я. – Якщо вам не подобається разом жити, можна розлучитися…

– Ось точно! Дякую! Так і зроблю! – радісно промовив Олексій Пилипович. – Квартиру поділимо, розміняємо, і нехай вона котиться до біса!

Свекор ще близько п’яти хвилин розмовляв зі мною на тему набридлої йому дружини, й вийшов за двері.

Я роздяглася і пройшла на кухню, де свекруха емоційно говорила про те, як їй набрид чоловік.

– Зла на нього вже не вистачає! За собою нічого не прибирає. За сорок п’ять років я не змогла його ні до чого привчити! На жаль, це так. Собаку легше привчити до пелюшки, ніж його!

– Усі нерви вимотав! Скільки ще таке може тривати? Мені залишилося якихось п’ять років життя, і я не хочу гробити їх на цю людину! – раптом промовила свекруха і змахнула рукою сльози, що виступили.

– Мамо, що у вас такого сталося, що ти так заговорила? – недовірливо спитав Тимофій.

– Сталося все сорок п’ять років тому, коли я сказала “так” твоєму батькові! – Олена Іллівна захлюпала носом. – Учора, наприклад, він поставив варити пельмені та забув про них. Спалив мені каструлю…

Син здивовано поглянув на матір. Її привід здавався чоловікові дуже надуманим.

– Якщо я куплю тобі іншу каструлю, ви помиритеся? – запропонував матері Тимофій.

Вона у відповідь сплеснула руками й осудливо похитала головою. Слова сина її образили.

– Ти що думаєш, що я через каструлю не хочу з ним жити? У мене є гроші на каструлю, – Олена Іллівна стала нервово ходити по кухні з кута в кут.

– Просто я зрозуміла, що не хочу жити з цією людиною. Напевно, треба подавати на розлучення.

Почувши про її плани, я поспішила втрутитися у розмову та потішити свекруху.

– Олексій Пилипович теж планує з вами розлучитися, – констатувала я.

Олена Іллівна зупинилася і незрозуміло подивилася на мене. Здавалося, до неї не відразу дійшов зміст моїх слів.

– Розлучитися хоче? – перепитала вона з надривом у голосі. – Це як? Коли він міг тобі таке сказати?

– Зараз Олексій Пилипович сказав, – побачивши, як зблідла свекруха, невпевнено промовила я.

Олена Іллівна схопилася за серце і, підійшовши до стільця, повільно на нього опустилася.

– Оце так. Я його стільки років терплю, а він про розлучення задумався, – важко дихаючи, промовила свекруха і розстебнула комір сорочки.

Було видно, що після цієї новини їй стало погано, що на лобі у жінки аж виступив холодний піт.

Тимофій кинув на мене невдоволений погляд. У його очах я побачила щире засудження.

– Мамо, тобі погано? Водички? – Чоловік підійшов до матері.

– Напевно, тиск підскочив від стресу, – напівпошепки відповіла Олена Іллівна. – Ой, доведе мене одного разу твій батько…

Так і не отримавши відповіді на своє запитання, Тимофій простяг матері склянку з водою. Я, дивлячись на все, що відбувається довкола, мимоволі відчула себе винною.

– Я почекаю тебе в машині, – прошепотіла я чоловікові, й швидко покинула квартиру.

Свекор з засмученим обличчям сидів на лавці біля під’їзду, і димів одну за одною.

– Ти чого так рано? – звернувся він до мене. – Моя мадам ще не припинила поливати мене брудом?

– Олені Іллівні поганіло, – розгублено посміхнулася я. – Тиск підскочив…

Я не стала говорити Олексію Пилиповичу про те, що проговорилася з приводу його планів.

– Не дивно, репетує ж, як ужалена, – пробурчав свекор.

У цей момент відчинилися під’їзні двері й з них вийшов Тимофій. Побачивши батька, він попросив його повернутися у квартиру.

– За мамою доглядай, тиск скаче, – холодним голосом промовив чоловік і, попрощавшись, сів у машину.

Я теж поспішила наслідувати його приклад. Щойно ми залишилися удвох, Тимофій завів розмову на тему того, що трапилося у квартирі батьків.

– На біса ти стала говорити мамі про розлучення?

– Я ж не сама це вигадала! Твій батько озвучив мені своє рішення! – Розгублено відповіла я.

– Ну, тебе ж ніхто не просив говорити про це мамі, – грізно пробурчав він. – Якби треба було, він би сам про це сказав. Навіщо лізти туди, куди тебе не просять?

– Твоя мама почала говорити про розлучення, я вирішила її порадувати…

– Не бачиш, що вона зовсім не рада твоїй новині? – з презирством спитав мене Тимофій.

– Якщо вона так впевнено говорила про свої плани на розлучення, то як я могла знати, що їй моя новина не сподобається? – роздратовано відбила я.

Всю дорогу до будинку він бурчав і бурчав на мене, і в мене з кожною хвилиною все більше загострювалося почуття провини.

Коли ми дісталися додому, Тимофію зателефонував батько. Розлюченим голосом він попросив увімкнути на гучний зв’язок.

– Ти чуєш мене, Тетяно? – гаркнув він у слухавку. – З твоєї вини, моя дружина зараз лежить у лікарні! Якого рожна ти їй сказала, ніби я вирішив з нею розлучитися? Та щоб у тебе язик за такі слова відсох! Вирішила нас розвести? У тебе нічого не вийде!

– Я не збиралася. Ви самі мені сказали…

– Я з гарячу ляпнув, а ти побігла Олені розповідати! Краще б ти язика в цей момент прикусила! Я раніше й не помічав, яка ти заздрісна! – продовжував на мене виливати свою злість Олексій Пилипович. – А ти, синку, задумайся, з ким живеш в одній квартирі!

– Ну все, годі! Закінчуйте! – пробурчав Тимофій, зрозумівши, що батько смакував і ніяк не міг заспокоїтися.

Проте Олексій Пилипович не збирався замовкати, тож чоловікові довелося скинути дзвінок.

По моїх мокрих очах Тимофій зрозумів, що він, як і батько, перегнув палицю і довів мене до сліз.

– Вибач, – напівпошепки промовив чоловік. – Ти лишку хапнула, та й ми з батьком теж гарні… Просто мама тяжко відреагувала на твої слова.

Слухаючи чоловіка, я дала собі слово, що більше ніколи нікому нічого не скажу, якщо навіть знатиму якусь інформацію.

Мені вистачило сьогодні й того, що я лише передала слова свекра про розлучення і, сама ж залишилася винною!

Свекри причаїли на мене злість, звинувативши мене в тому, що я вирішила їх розлучити.

Тимофій багато разів намагався переконати батьків, що це не так, але вони продовжували стверджувати те саме.

Мабуть, їх згуртувала спільна образа, та ненависть до мене, бо вони помирилися і вирішили нічого не змінювати у своєму житті.

Ну, якщо їм легше від цього – питань немає! А мені прикро, що літні люди зробили хибний висновок, щоб приховати своє хамство та недолугість!

Одне тішить, що Тимофій не змінив свого до мене ставлення! На все інше мені начхати, бо винною я себе не вважаю! Розрадьте нас, будь ласка, чи справедливо на мене всіх собак повісили?

КІНЕЦЬ.