З чоловіком у нас конфлікт. Його мати вже понад рік в’яже мочалки, щоразу, коли приходить, тягне мочалку. Зате, блін, не з порожніми руками!

Мені її мочалки не подобаються – занадто грубі, я віддаю перевагу м’якшим. У доньки своя мочалка — рукавичка.

Чоловік миється маминою мочалкою, однією, а не тим десятком, який валяється в очікуванні своєї черги.

Почався конфлікт із мого прохання:

– Будь ласка, попроси маму, щоб більше не приносила мочалки, складати нема куди, у ящику у ванній місця вже немає.

– Хай носить! У неї хоч якась розвага з’явилася. Тобі що? Лежать, їсти й пити не просять.

Після цього я звернулася безпосередньо до свекрухи. Вона прийшла у гості, вручила мені чергову мочалку.

– Я їх скоро солити буду! Вам баночку відкласти? Будь ласка, не приносьте нам мочалки, у нас їх уже багато.

У відповідь мені було прочитано цілу лекцію про повагу до плодів ручної праці. Чоловік ще під’єднався:

– Я ж тобі сказав: нехай мати носить! Що ти до тих мочалок причепилася?

А мене реально дратувало, що ящик, у якому раніше спокійно жили предмети гігієни, ватяні палички та диски, перетворився на ящик для зберігання мочалок.

Коли свекруха пішла, я попросила чоловіка, щоб він придумав місце для зберігання подарунків його матері.

– Ось ти сердишся, сердишся, а краще б взяла і допомогла мамі з реалізацією! — заявив він.

Я аж дар мови втратила: я допомогла? Я?

Слово за слово, дійшло до того, що чоловік згадав чайник, який дарувала нам моя мама. Чайник той дуже швидко зламався, і я здавала його за гарантією в ремонт.

Чоловік мені дорікнув, що мені був такий дорогий подарунок моєї мами, що я бігала в ремонт, аби чайник довше послугував.

Я в боргу не залишилася: сказала, що якби мама за рік подарувала нам одинадцять чайників, то я сама її лікареві б показала.

Чоловік зрозумів, що я назвала його матір божевільною! Коротше, капець ми посварилися через ці мочалки.

Начебто, викинути б, але це ж подарунки чоловікові від свекрухи, не мої речі, не мені розпоряджатися. Начебто, подарувати б комусь, але знову — це не моє.

Викинути хотіла — рука з вищезгаданих причин не піднялася. Не хочу створювати у нашому будинку прецедент.

Максимум, чого я досягла – мочалки були складені в пакет і переїхали в шафу з усілякими викрутками та шурупокрутами чоловіка.

Мені б цього цілком вистачило, припини свекруха і далі тягати мочалки. Мені навіть почало здаватися, що вона спеціально їх тягне, щоб мені досадити.

Чоловік про продаж мочалок говорив. Думаєте, свекруха не намагається? Намагається, навіть на ринку стояла кілька разів. Не сподобалося їй, каже, не її!

Через інтернет продавати вона не вміє. Чоловік їй допомогти не хоче, розуміє, що мати з нього не злізе, якщо він візьметься, а я, значить, винна? Та зараз! Біжу і падаю!

– Ти просто свою свекруху не любиш, і щоб вона не приносила, ти завжди знайдеш, до чого причепитися, — сказала мені якось знайома, коли я поскаржилася на мочалки свекрухи.

Ну, не знаю. Раніше вона приходила з тортиками, печивом, яблуками. Мене все влаштовувало. А зараз я її не рада бачити!

Знаю, що знову з посмішкою вручить чергову потворну мочалку, так, навіть, ніякого бажання немає її чаєм пригощати.

Чоловік мене теж дратує! Він би ще для маминих подарунків стенд зробив, та пилюку б з ранку до вечора з них витирав!

Тьху, зі своїми мочалками! Їх, до речі, вже дванадцять. Років за десять чоловікові знадобиться окрема кімната під мочалки!

Що мені робити? Як переконати чоловіка, та його матір, що ми мочалок більше не потребуємо?

КІНЕЦЬ.