– Я не зможу приїхати в суботу, вибач, мамо, – каже мені молодша донька Ілона.

– В мене дуже багато роботи. Але як я тільки впораюся, так зразу мчу до тебе.

Шкода мені було, що на моє свято донечка не зможе приїхати, але я все розумію – робота є робота. Та й засмутитися я не встигла, бо тут вже старша донька, Валерія, прийшла, відразу мені дитину передала, а сама пішла відпочивати в свою кімнату.

Внуку моєму 5 років, з ним мені скучати не доводиться – встигай лише за ним бігати. Я його дуже люблю, вважаю його своєю найдорогоціннішою перлинкою, але і розумію, що старша донька часто перегинає палку, Валерія вважає, що якщо я бабуся, то зобов’язана бути з внуком цілодобово.

Старша донька першою заміж вийшла. Її наречений – хлопець з нашого села, мав будинок, який сам збудував. Дім доволі великий, більший, ніж у нас, і зять хотів забрати Валерію до себе, але вона не захотіла йти до нього, бо там з ними мала б жити мама зятя.

– Валеріє, та там дім такий великий, що ти свекруху і не побачиш, – казала я доньці. Але вона вперлася, що хоче жити зі мною.

Її можна зрозуміти, бо дитину виняньчила їй практично я сама, донька довго в декреті не сиділа, пішла на роботу, коли сину і року не було. Вона навіть мене не запитала, чи погоджуюся я сидіти з онуком, а просто поставила мене перед фактом.

Та сама ситуація і з харчами. Я все купую, варю, а гроші за продукти ні зять, ні донька не збираються віддавати. Але я мовчу, бо це мої діти, не чужих же людей я годую.

Зять у мене теж виявився з характером. Він з самого початку сказав, що робити на чуже не буде, і якщо вони вже живуть тут, то цю хату я маю переписати на його дружину, до того ж, він захотів відразу дарчу.

Мені така заява зятя видавалася дещо дивною, але я погодилася, знову ж таки, з найкращих міркувань. Про свою молодшу доньку я тоді теж не забула, подумала, що в такому випадку хата моєї мами дістанеться їй. Мама живе недалеко, по сусідству зі мною, і має доволі добротний будинок.

Але переписувати його на молодшу дочку ми не поспішали, Ілона в місті осіла, квартиру знімає, і дуже багато працює дитина, щоб себе забезпечити, от, навіть на мій день народження не змогла вирватися.

Накрила я стіл, сіли ми по-домашньому, самі рідні. І тут моя старша донька каже, що у неї з бабусею є до мене розмова.

– Мамо, ми з бабусею уже про все домовилися, вона готова переписати свою хату на мого сина, щоб у Назарчика, коли він виросте, було своє житло, – каже Валерія.

Тут я вже не витримала:

– Поки Назарчик виросте, про житло для нього його мама і тато подбають, – кажу. – А вам не забагато буде – дві хати? – питаю. – То виходить, що тобі – все, а сестрі – нічого?

– Хто коло батьків, тому і хата, – ніяк не заспокоїться Валерія. – Ілона он, навіть тебе в твоє свято не уважила.

Настрій у мене був зіпсований, я сказала, що до цієї теми ми повернемося пізніше, але Ілону я не дозволю обділити, у неї житлове питання дуже гостро стоїть, вона вже кілька років мріє про свою квартиру, а поки що чужим людям величезні гроші платить щомісяця.

Ілона приїхала через кілька днів, вона була абсолютно не в курсі того, що відбувалося за час її відсутності, та й про спадщину вона не заводила розмови ще жодного разу.

Молодша донька подарувала мені телефон, і не просто гаджет, а найновіший iPhone за 60 тисяч гривень. Взяла вона його на кілька місяців під виплату.

Я не хотіла брати від неї такий дорогий подарунок, але Ілона сказала, що це не обговорюється, бо вона давно мріяла мені купити гарний телефон, який я сама собі не придбаю.

От скажіть, як таку дитину можна спадщиною обділити? Не знаю, як мені тепер переконати маму, що заповіт треба не на правнука писати, а на Ілону, бо так буде справедливо.

А яка ваша думка? Хто з нас правий в цій ситуації?

Джерело