– Кароліно, до тебе прийшли, – гукнула на роботі жінку співробітниця.

– Хто? – здивовано перепитала та.

– Не знаю. Якийсь чоловік. Піди і сама подивися.

Кароліна вийшла з офісу і відразу зрозуміла, хто її шукає.

– Чого ти сюди прийшов? Я ж тобі уже сказала, що не хочу тебе бачити.

– Донечко, я ж твій тато.

– Немає у мене тата. Сирота я. А ти йди звідки прийшов.

– А якщо мені нема куди йти?

– Мені байдуже. Ми з братами теж не мали куди йти, коли ти нас в дитячий будинок відправив. Так що це не мої проблеми.

– Але ж ми з тіткою Галиною щомісяця вас провідували.

– От і я буду тебе провідувати в будинку для літніх людей. Туди тобі і дорога.

Кароліна зайшла в приміщення, зачинила за собою двері і розплакалася як в дитинстві. Їй було дуже шкода батька, але її дитяча образа була сильнішою.

Вона пригадала той день, коли щасливі мама з татом робили входини в свій новий будинок, який вони будували кілька років.

Їхня доволі велика сім’я жила з батьками мами, але четверо дітей плюс двоє дорослих аж ніяк не поміщалися в тій невеликій хатинці, що була у бабусі.

Коли їхня родина переїхала у свій новий будинок, раділи усі. На входинах було багато людей. В хаті пахло свіжою деревиною і маминою випічкою.

Тоді маленька Каролінка подумала, що саме так і виглядає щастя, адже тепер і у неї, і у трьох її братів є своя окрема кімната.

Через пів року в їхній хаті знову було багато людей. Мама на столі лежала непорушно, а Каролінка плакала, бо не розуміла, чому матуся на неї не дивиться і нічого їй не відповідає.

Батько з горя аж почорнів, бо не розумів, як він тепер буде без своєї коханої дружини, та й чи дасть собі він сам раду з чотирма дітьми?

Не минуло і року як в їхньому домі з’явилася нова мама. Тато привів додому іншу жінку, посадив усіх дітей рядочком на диван і оголосив, що тепер тітка Галина буде їм за маму.

Нова татова пасія не сподобалася старшій доньці Кароліні, дівчинка бачила у мачусі щось недобре і відштовхуюче, а от її молодші братики, які скучили за маминими обіймами, швидко стали звикати до нової мами.

У тітки Галини було троє своїх дітей. Вона спочатку їх у своєї матері залишила, а з часом забрала до свого чоловіка.

В їхній доволі великій хаті знову стало тісно, і батько нічого кращого не придумав, як всіх своїх чотирьох дітей відправити в дитячий будинок.

Вони з тіткою Галиною приблизно раз на місяць навідувалися до дітей, але назад додому не забирали.

Кароліна росла розумною дівчинкою, вона дуже хотіла вивчитися і заробляти багато грошей, щоб мати свій дім.

І їй це вдалося. Зараз їй 40 років, у неї чудова родина – чоловік і двоє синочків. Живуть вони у власному доволі великому будинку, де всім місця вистачає.

З братами Кароліна також підтримує стосунки, але вони всі троє живуть за кордоном – спочатку один брат виїхав в Канаду, а потім трьох інших забрав.

Не зважаючи на важку долю, у всіх дітей все склалося добре, вони одне одному неабияк допомагають. А от про батька ніхто з них і чути не хоче.

А у нього, тим часом, навпаки, все пішло шкереберть. Його дружина ще при житті переконала будинок на її дітей переписати. І він її послухав.

Тепер мачухи не стало, а її діти вигнали вітчима з його ж хати. Тоді і згадав батько про своїх рідних дітей, але було вже пізно.

– Хто до тебе приходив? – запитала та ж співробітниця Кароліну.

– Так, ніхто. Чоловік помилився… – сухо, без жодної нотки співчуття відповіла Кароліна.

А про себе вона собі подумала, що якби це був її справжній батько, вона б його забрала до себе, а це – чужа людина, яка виховала інших дітей, тож тепер нехай від них і чекає допомоги. Ну хіба не так?

Джерело