Коли ми були ще підлітками, наш дідусь, вже не знаю чи жартома, чи цілком серйозно, говорив:

– Хто з вас першим одружується, тому квартиру залишу!

Цих самих нас було не так вже й багато. Я та мій старший брат. Різниця у нас з ним невелика, всього кілька років.

Коли це було сказано, я взагалі серйозно цю інформацію не сприймала. Тоді мені здавалося, що дідусь житиме ще багато років і взагалі ніколи не піде з життя.

Але коли мені було дев’ятнадцять років, дідуся не стало. Не те щоб я прямо готова тоді була боротися за нерухомість. Я взагалі не дуже розуміла у всіх цих юридичних питаннях і спадках.

Дідусь припускав, що якщо він неодноразово своє бажання вголос висловлював, то люблячі родичі мають його волю виконати.

Тож ніякого дарування чи заповіту складено не було. Та й не міг же дідусь, зрештою, знати, хто ж першим із нас одружиться чи вийде заміж.

Тому мама, вступивши, як належить у спадок, вирішила взяти ініціативу до своїх рук. Після отримання документів про право власності мати зробила нам з братом офіційну заяву.

За її рішенням виходило, що квартира дідуся повинна дістатись братові, а я маю шукати собі нареченого з квартирою. Мати навела залізні аргументи.

Адже брат якщо створюватиме сім’ю “має привести наречену до свого дому”. А ще вони з батьком колись стануть старенькі та за ними треба буде доглядати. А міняти підгузки старим – це ж зовсім не чоловіча справа!

Тож за маминою логікою виходило, що батьківська квартира дістанеться мені. Але після того, як їх з татом не стане і за умови, що я їм дупи в старості підтиратиму.

З того моменту минуло десять років. Мій брат зараз вже продав дідову квартиру. Має непогану роботу, гарну зарплату. До грошей, які він виручив із продажу, було додано значну суму, накопичену вже самим братом.

Все це дозволило йому купити непогану квартиру у новобудові. Там покращене планування та район непоганий, я б навіть сказала, перспективний.

Брат досі не одружений. У нього трапляються періодично короткострокові романи, але одружуватися він не має наміру. Його життя на цьому етапі його влаштовує таким, як є.

Я давно вже вийшла заміж. Але я виявилася не такою прагматичною людиною, як вважала моя мати. Заміж я вийшла з любові, а не з розрахунком набути чиєсь майно. Тому, ось вже кілька років, ми з чоловіком живемо в орендованому житлі.

При кожній зручній і незручній нагоді мама ось вже кілька років пиляє мій мозок з питанням “а чому ви дітей не плануєте” і “швидше вже треба”

На мої аргументи, що не маючи свого житла я вважаю появу нової людини цілковитою дурістю, мама зазвичай реагує приблизно так:

– Беріть іпотеку та терміново плануйте вже дитину!

Або ще краще:

– Переїжджайте з чоловіком до нас, ми тут якось потіснимося і з онуком допомагатимемо! Так що навіть не думай, треба швидше вже дитину!

Думаю, тут зайвим буде пояснювати, що настільки зближуватися з мамою ні я, ні мій чоловік не хочемо.

До того ж тепер, коли я стала старшою і досвідченішою, я вже розумію, що після смерті батьків ми з братом успадкуємо їхню квартиру в рівних частках. Тобто у нього буде півтори квартири, а маю половину. Адже мама не поспішає складати якийсь документ, який це змінив би.

Кілька років тому батьки продали свою машину. Зайшла розмова, що вони хочуть віддати ці гроші нам із чоловіком “на початковий внесок для іпотеки”. Але саме в той час брат готувався переїхати у своє нове житло. І гроші мама віддала йому. Адже братові потрібніше – йому ремонт треба робити.

Мені ж нещодавно мама пообіцяла відписати ділянку землі у шість соток. Вони там із батьком садять город.

Мовляв, там зараз сусіди почали потроху відбудовуватись, комунікації все підтягли. І ми, якщо захочемо, зможемо почати будувати будинок. Але мама сказала, що подарує мені цю ділянку лише у випадку, якщо я “нарешті порадую її онуками”.

А я вже якось не вірю в це. Та й взагалі перестала вже чекати на якусь справедливість чи допомогу. З чоловіком вирішили самі збирати на квартиру, а з мамою я звела все своє спілкування до мінімуму.

КІНЕЦЬ.