— Хто ж знав, що саме так вийде? – зітхає Ірина Іванівна. – Коли Матвій нас тільки знайомив зі своєю Ольгою, вона здавалася такою спокійною і милою дівчиною.

— Та вже, от і не вір після цього в ті самі історії про моторошні стосунки свекрух із невістками, – киває жінці подруга. – Хоча, ось, у мене свекруха була просто золота. Душа в душу жили всі роки, так шкода, що її немає тепер. І в тебе, наскільки я знаю, з матір’ю чоловіка стосунки досі чудові.

— Чудові, – підтверджує Ірина. – Хоча разом із мамою чоловіка ми не один рік прожили в одній квартирі. Тоді, сама пам’ятаєш, іпотек ще ніяких не було, купити житло в 90-ті прості люди й не могли зовсім. Були сварки в нас, звісно, але не прямо такі фатальні. А просто я завжди до неї ставилася з повагою.

І прислухалася до її думки, не гиркала. Вже, якщо свекруха мого чоловіка виростила, то чому б не прислухатися? Всяко в неї і досвіду більше, і знань. У мене ще й сестра чоловіка в тій самій квартирі жила. Трикімнатна, але й нас багато. І нічого. І на ноги встали, і спілкуємося все життя, і в гості одне до одного ходимо.

Ірина Іванівна каже, що саме пам’ятаючи про те, як до неї завжди ставилася її власна свекруха, вона і запросила сина з дружиною на перших порах жити у свою квартиру. У них із чоловіком трикімнатна, місця вистачає. Міркували і про те, що краще збирати гроші, ніж платити за оренду.

Батьки синові були не проти допомогти трохи з придбанням житла, але багато вони теж дати не могли: працює тепер чоловік Ірини Іванівни на іншій посаді, через здоров’я змушений був поміняти місце.

Ольга стала дружиною і вселилася з чоловіком у його колишню кімнату. Перший час, як згадує свекруха, мишкою жила, тихенько.

За все бралася, посуд після вечері першою підхоплювалася збирати, хоча ніхто не понукав, міг посуд вимити і син, і чоловік, і сама господиня.

— На все дозволу питала, ввічлива така була, – усміхається Ірина Іванівна. – Коли все змінилося? Коли вони в іпотечну програму вступили і коли Оля дізналася, що в положенні. Токсикоз уже минув, а лінь залишилася. Та ще й голос почала підвищувати, то на мене, то на чоловіка мого.

— А ви не бачите, що я тут прибрала тільки-тільки, – Ольга якось на свекра зʼїлася буквально. – Ні, треба припертися і впустити совок із зібраним сміттям! Ви, як спеціально.

Чоловік Ірини пережив тяжку болячку, відновився, але деякі проблеми з координацією руху залишилися, особливо вони помітні, коли чоловік поспішає або нервує. Ірина тоді просто не витримала, висловила невістці, що треба поводитися з батьком чоловіка інакше.

— Кинула з розмаху ганчірку у відро, дверима у свою кімнату шарахнула так, що я думала, що штукатурка одразу ж і осиплеться. І все, більше ні за посуд, ні за прибирання не бралася. Готує, плиту заляпає, а помити – не береться. Кажу, мовляв, за собою б прибрати, а мені у відповідь: «А вас не влаштовує, як я прибираю. Я й вирішила, що більше не буду й старатися. І потім, я виношую вашого онука, між іншим».

— І що? За нею тепер лайно треба прибирати? – обурюється подруга. – Бач ти, показала характер, демо версія закінчилася.

Утвердилася в правах чи що? Це ти, Ірино, довго терпіла ще. Я б терпіти не стала, виставила за двері, нехай би чекали свою квартиру де завгодно.

Ірина Іванівна так не вчинила, якийсь час вона ще намагалася заради сина і майбутнього онука налагодити в будинку колишній мир і лад. Не досягла успіху. Невістка продовжувала “чудити”, син був немов між молотом і ковадлом, а будівництво будинку, де була квартира молодих, і близько не підходило до кінця.

Ольга була на 8-му місяці, коли у свекрухи після чергової сварки не витримали нерви: — Та що ж це таке, живу у своїй квартирі, а змушена жити за чиїмись правилами?

Ольга тоді зробила зауваження матері чоловіка, яка зайшла на обід, за занадто гучну розмову по мобільному:

— Я відпочивати лягла, взагалі, а можна говорити тихіше?

Свекруха сказала, що можна. Але Оля не у себе в квартирі. І взагалі, щось не подобається – ідіть лісом. Ольга сиділа у себе в кімнаті, невістка, як зрозуміла Ірина, готувалася до приходу чоловіка, щоб зустріти того зі сльозами: «Твоя мама мене за людину не вважає, ображає, виганяє».

Син, поговоривши з дружиною, прийшов до батьків. Теж з образою: Оля дитину чекає, їй нервувати не треба, мам, а ти! Тоді мама й озвучила своє рішення: молоді шукають собі квартиру, поки їхній будинок не добудують, вони з батьком допомагатимуть їм грошима, декрет же, та й платити оренду одночасно з іпотекою дуже важко. Але разом жити вже просто неможливо.

— Сваритися не хочу, – оголосила тоді Ірина. – Треба хоча б заради майбутнього онука якісь залишки нормальних людських стосунків зберегти, але, проживаючи на одній території з Ольгою, це дуууже складно.

За кілька днів син із дружиною знайшли зручний для них варіант і з’їхали. Їхала Ольга мовчки. А свекри стали переказувати синові кругленьку суму на місяць, оскільки зняли житло молоді досить дороге. Як пояснив син, дешевше тільки “клопівник”, а в них скоро буде немовля. Можна було б і варіант подалі розглянути, але звідти добиратися на роботу синові незручно, та й знову ж таки, жити ще рік, щонайменше, а там інфраструктури немає ніякої, в поліклініку не виберешся.

У належний час Ольга подарувала Матвію сина. На виписку батьків чоловіка не запросили, син пояснив, що Оля погано почувається, та й зайві контакти малюкові поки ні до чого. Підросте, трохи зміцніє, тоді бабуся з дідом зможуть і побачити онука.

— Побачили, коли йому було 3 місяці, – усміхається Ірина Іванівна. – Ольга пішла на кухню і не вийшла, поки ми з батьком не поїхали, благо, що були ми недовго, а малюк спав. Уявляєш, чаю нам не запропонували навіть. Ось так.

А днями трапився кричущий випадок, онукові зараз півроку, Ірині Іванівні на роботі віддали стрибуни, стілець для годування, манеж, купу дитячого одягу, якраз на хлопчика. Бабуся, знаючи, що син у відпустці зараз, попросила водія все це добро довезти до орендованої квартири. А син, як на гріх, поїхав відвідати приятеля, який лежав у лікарні зі зламаною ногою.

— Водій наш підняв мені все це добро на поверх, пішов униз, інакше б узагалі сорому не оберешся. У мужиків язики ще чистіші за наші будуть, – обурюється жінка. – А мені Ольга відчинила і стоїть на порозі, я – у квартиру, а вона мало не животом мене назад рухає.

— Ірино Іванівно, онук ваш спить, я прибираю у квартирі. Ви дуже невчасно. Чоловіка вдома немає. А ви перед візитом номер набрати на телефоні не змогли? Пристойні люди телефонують перед візитом, – холодно й уїдливо промовила невістка.

Ірина мовчки повернулася, штовхнула наостанок купу речей, що її привезла, й пішла донизу, намагаючись зібрати обличчя, щоб не видати сказу й своєї образи. Це треба, вона та її чоловік оплачують житло, вона пре речі для онука, а її на поріг навіть не пускають, не давши й слова сказати.

— Синові потім зателефонувала, розповіла все і попередила: далі – самі, – каже жінка. – Так, я розумію, що їм жити буде ні на що, але це не мої проблеми вже. І ні, навіть вибачення з боку Ольги не врятують ситуацію, рішення я не зміню.

— А вона намагалася дзвонити?

— Намагалася, але слухавки я не взяла. Як до мене, так і я. Онук єдиний? Ну що поробиш, коли в нього мати стерва?

КІНЕЦЬ.