З чоловіком я була в шлюбі 9 років. Є двоє дітей. Сказати, що жили добре, не можу. То ми жили зі свекрухою і тоді повною ложкою я “їла” ненависть мами чоловіка, то на орендованій квартирі жили і тоді грошей вічно не вистачало.

На 5-му році шлюбу чоловік без роботи сидів півроку, тоді я сім’ю тягла. На 6-му році сімейного життя бабуся в мене пішла з життя, мені свою квартиру залишила. Двокімнатна, з прохідною вітальнею. Ось тоді я і зважилася на дитину. Мені було 32 роки, боялася, що протягну ще роки 3 і не буде дітей зовсім.

— Двійня! – потішила лікарка, – За один захід відбудетеся.

Так у мене з’явилися і син, і дочка. Кажу “у мене”, бо чоловік якось одразу не виявив до малюків батьківських почуттів, та й потім бути для дітей татом не дуже прагнув. Свекруха олії у вогонь підливала:

— Не чоловіча справа з дітьми возитися і підгузки міняти! Ти в декреті сидиш, ось і займайся, а мужик має бути добувачем.

Та я б і не заперечувала, якби чоловік добував, тільки після того, як зʼявилися діти, чоловік мій особливо працювати не рвався. Влаштувався в приватну фірму на маленький оклад і сидів на дупі рівно:

— А нам що, не вистачає? Житло ж є, у квартирі все є. Ну і що, що ще бабусине, наживемо. З часом. Ось вийдеш на роботу і тоді.

— Пошукай, – кажу, – спробуй. Ну є ж у Києві робота не за 12 тисяч! Так, житло є, але є й діти. Двоє. На одних памперсах можна розоритися!

— Ручечки не відсохнуть випрати! – напускалася на мене свекруха, – Яку роботу син знайде? Де? Діти кричать, удома вічний дитячий крик, якщо в нього буде важча робота, він не витримає! Він же не висипається і так!

Ага. А я висипаюся. Із двійнятами на одних моїх руках. Мама моя працювала, та й не стала б вона сидіти з онуками. Їй не подобався мій вибір чоловіка, і те, що її свекруха квартиру залишила мені. А кому ще? Їй чи що? Тата давно немає , крім мене в бабусі рідні не було, а з мамою бабуся теж не уникла непорозумінь свекруха-невістка. Усе життя вони одне одного терпіти не могли.

Дітям було місяців по 7, коли мій чоловік, нарешті, вирішив знайти іншу роботу. Тільки в перший же тиждень він заявив:

— Робота важка, вимагає зосередженості, я не можу виконувати її після 3-4 годин сну, я в мами залишуся ночувати сьогодні. Хоч висплюся нормально.

Я настільки була втомленою, що мені вже було все одно. Діти обидва хворіли, зуби ріжуться, нежить, звісно вони вночі поспати не давали. А я як зомбі ходила.

— Не в мами мій зятьок ночує, – повідомила мені мама приблизно за місяць, – а в нової колеги.

— Звідки знаєш?

— Київ, може, й великий, – відповідала мама, як мені здалося навіть із єхидністю, – а все одно велике село! Твій чоловік зустрічається з племінницею нашої сусідки! Вона їх бачила і мені повідомила! Тож випроваджуй свого чоловічка, поки він тобі хвороб якихось не привіз!

Я була в повній прострації. Випроводжу, а жити на що? На аліменти та допомогу?

— Не здумай на аліменти подавати, – сказала мама, – нічого нам від нього не треба, проживемо, виховаємо. А я ж тобі казала, що цим справа і скінчиться! Свою квартиру здавати будеш, до мене перейдеш жити з дітьми. Не пропадемо.

У той момент мені справді здавалося, що так буде краще: син і донька маленькі, так, допомога є, але й витрати які. А в мами теж двокімнатна, кімнати ізольовані.

— Хорошо, – кажу, – дякую, я твоєю пропозицією скористаюся. Поки з декрету не вийду, ми в тебе поживемо.

І мама згідно головою покивала. Не скажу, що ми так уже й погано жили з мамою і дітьми. Власне, для мене нічого не змінилося: мама працювала, діти й побут були на мені.

Грошей вистачало. Я без звуку віддавала всі гроші мамі, залишаючи собі лише на необхідні витрати. Ми планували купівлю продуктів, оплату комуналки, витрати на дітей. Колишній чоловік, остаточно оселившись у своєї нової пасії, до сина й доньки не рвався. Свекруха, яка кричала перед розлученням, що відбере в мене  внуків, навіть з іменинами їх не спромоглася привітати.

— Мам, – сказала я за кілька місяців до виходу з декрету, – я буду комісію перед садком проходити, та на роботу вийти готуватися. Треба квартирантів попередити, нехай з’їжджають. Поки те, та се, поки відмию квартиру…

— А чим тебе життя зі мною не влаштовує? – здивувалася мама, – Живемо, не сваримося, гроші є, діти під наглядом. Мені на пенсію через рік, тоді і з садочком простіше буде. На роботу так, треба виходити, але переїжджати тобі я сенсу не бачу.

А я бачила сенс: садок поряд, робота поруч із моєю квартирою. Жити з мамою і їздити з дітьми через половину міста – задоволення сумнівне. Та й мені років забагато, щоб із мамою жити постійно. Ми переїхали, мама не тримала, але сказала:

— Грошима, вже вибач, допомагати не буду. Сама вирішила, сама й живи. Мені на пенсію скоро, треба хоча б якусь копійку відкласти. І так із вами жодної копійки зайвої на себе не витратила.

Ось тут мені стало прикро: моя допомога, орендна плата за квартиру. Це я ні копійки на себе не витратила, я мамі гроші віддавала, але я добре уявляла, скільки у куди витрачалося на місяць. Але що вже, сперечатися не стала, сказала мамі за все спасибі.

А потім почалося: діти хворіли то один, то інший, то обидва разом. Зарплата за таких розкладів виходила дуже скромною. Добре хоч, що начальство розуміюче в мене, не дорікали, що працюю тиждень через два.

— У всіх у нас є діти, – сказала начальниця, коли одна з колег спробувала обуритися, що я знову на лікарняний іду, – і у всіх вони хворіли. У вас бабусі сиділи? А я, свого часу, як і Таїсія, все сама. Підростуть, перестануть хворіти.

І мені потім, тихо:

— Отримуєш із цими лікарняними копійки, підробіток узяти не можеш. На що ти живеш? Колишній чоловік хоч вчасно аліменти платить? Як не подавала? Чому? Дурненька, те, що ти на аліменти не подала, не врятує твоїх дітей, якщо татусь потім вирішить із них ці самі аліменти стягувати.

Тут прав позбавляти треба, а позбавляти його, як я розумію, нема за що. Не дури, це не твої гроші, а твоїх дітей. Ти сама погіршуєш їхнє становище. Подавай, третину зарплати його будеш отримувати.

І я її послухала. І подала. Та ще й зарплата в колишнього чоловіка виявилася доволі гарною й офіційною. Помітно легше нам стало.

— Куртку нову купила? – помітила мама, коли у вихідний я з дітьми до неї приїхала, – О, черевики нові? З яких доходів? Премію дали? Які аліментu? Ти з глузду з’їхала? Він дітей знати не хоче, шоколадку жодного разу не приніс! Гордості в тебе немає! Анітрохи. Як ти могла? Ми ж домовлялися?

— Мамо, – кажу, – ми жили разом, нам вистачало. Я вдома сиділа, мені самій багато й не треба було. А зараз одні лікарняні, а між ними треба на роботу в чомусь ходити, дітей годувати, одягати, комуналку оплачувати. Та й потім, чому їхній батько має жити собі на втіху? У нього теж є обов’язки.

— А я й казала, що так буде! Але ж ти хотіла жити без мами. Допомогла мати? А тепер свободи захотілося? Настільки захотілося, що готова гордість засунути подалі? А про дітей ти подумала? Їм потім теж доведеться аліменти платити? Ой, не кажи мені, я краще знаю. У будь-якому разі, на мене і мою допомогу можеш більше не розраховувати!

Можна подумати, що я розраховувала, ага. Із мамою вже 3 місяці тільки телефоном спілкуємося. Сухо й офіційно, на тему онуків та їхнього здоров’я. Образилася мама.

Як думаєте, я правильно зробила?

КІНЕЦЬ.