Я живу в будинkу, який ще мій дід збудував.

Тут пройшло все моє дитинство, юність, тут пройшло моє сімейне життя.

Багато теплих і добрих спогадів пов’язано у мене з цим місцем, але відколи не стало мого улюбленого чоловіка, будинок якось спорожнів.

Крім цього він дуже старий, тут майже півстоліття не було нормального ремонту, жити тут старій, самотній жінці непросто.

У мене є син та донька. Обидва вже дорослі, створили свої сім’ї та живуть у місті.

Я сама не помітила, як згодом почала мріяти про те, щоб вони забрали мене до себе.

У мене був сусід, практично мій ровесник, коли діти за ним приїхали, я трохи позаздрила.

Нещодавно зателефонувала дочка, сказала, що в неї для мене сюрприз.

Вона привела мене до сучасної квартири з гарним ремонтом.

Я була в захваті.

-Ми її купили, – гордо повідомила дочка.

-А де буде моя кімната?

– Натхненно запитала я.

Дочка відвела погляд.

-Так я тебе запросила, щоб ти за нас пораділа.

Немає жодної твоєї кімнати.

Тобі буде добре у своєму домі.

Мені було дуже прикро.

Коли я поверталася до свого старого будинkу, на очах у мене стояли сльози.

Таке відчуття, що дітям до мене зовсім ніякого діла нема. Б оляче і дуже прикро.

КІНЕЦЬ.