Коли мені стало відомо, що батьки залишили наш родинний будинок брату, а мені не дісталося нічого, я вирішив, що не можу це так залишити. Вже давно я був у тіні Романа – старшого брата, який завжди був “ідеальним”.

Всі любили його, всі ним захоплювались. І ось, коли батьки залишили йому не лише все майно, а й цей будинок, що був і моїм домом, я зрозумів: “провчити” – це єдине, що я можу зробити.

Я не міг більше закривати на все очі. Я хотів, щоб він відчув те, що відчував я всі ці роки, і я був готовий зламати його ідеальне життя. Тепер він мав усе: і будинок, і сім’ю, і моє місце в цій родині. Я розумів, що треба діяти обережно, але моє рішення було тверде.

Того дня, коли я вирушив до його нового дому, я вже мав у голові план. Це був великий, просторий будинок, наповнений багатством і затишком. Але що це мені дало, коли я був залишений на узбіччі їхнього життя?

Коли я зайшов у будинок, все було так, як я очікував: затишно, красиво, але чомусь дуже порожньо, навіть якщо все виглядало ідеально. Марина, його дружина, зустріла мене, посміхаючись, але я бачив, що її посмішка була нещирою.

– Василю, ти як завжди, без попередження, – сказала вона. – Роман у вітальні.

Крок за кроком я пройшов до нього, де він сидів на дивані, переглядаючи якісь папери. Побачивши мене, він наче здивувався, але відразу схопився, показуючи свою “ідеальність”.

– Василю! Який сюрприз! – мовив він, хоч я бачив, як його посмішка стала не такою щирою, як завжди.

Я сів напроти нього. Ми обидва мовчали кілька секунд, перш ніж я зібрався і сказав:

– Нам треба поговорити. Про будинок.

Роман підняв брови, але я помітив, як він одразу зрозумів, про що йде мова.

– Василю, ти ж розумієш, це було рішення батьків, – відповів він з докорами, намагаючись виправдати все.

– Рішення батьків?! Ти завжди отримував усе! Вони любили тебе, а я? Чи я взагалі щось значу? – я не стримував емоцій, голос набував все більшого напруження.

Роман знову підвівся, намагаючись зберегти спокій, але я відчував, що вже запізно.

– Василю, будь ласка, це не так… Батьки не мали вибору, це все вони вирішили, – він робив останні спроби заспокоїти ситуацію.

Але я не слухав. Я відчував, як кожне його слово лише підсилює мою злість.

– Я не хочу чути твоїх виправдань! – підвищив я голос.

– Тепер у вас є все, а я залишився ні з чим! Це вже не просто про будинок, це про все! Я завжди був у тіні, і тепер, коли все твоє, ти збираєшся кинути мені пару шматків?

Роман виглядав спантеличеним, він почав відчувати, що ситуація йде не в тому напрямку.

– Я не залишу тебе без допомоги, – спробував він заспокоїти мене. – Ми можемо домовитись.

Але це вже не мало значення для мене. Я знав, що його допомога – це просто спроба загладити провину, скинути кілька копійок на милість.

– Ти хочеш допомогти? Як? Дати мені пару гривень і думати, що цього достатньо? Мені не потрібна твоя милість, Романе! Я хотів справедливості!

Я вставав, розуміючи, що зараз настає момент. Момент, коли все зміниться.

Я залишив його в тиші, повернувшись до дверей. І як тільки я закрив за собою двері, я шепнув:

– Ти про це пошкодуєш.

Я почав діяти, і це було не спонтанно. Я почав маленькими кроками проникати в їхнє життя, посіяти сумніви в серці Марини. Я задавав їй питання, натякаючи, що Роман може щось приховувати, що його ідеальний образ – це лише фасад. Я відчував, як вона змінюється, як починає сумніватися в своєму чоловікові. Кожен мій крок вів до того, щоб їхній шлюб почав тріщати.

Я почав сіяти сумніви про Романа в її голові, м’яко натякаючи, що він може бути не таким ідеальним, як здається. Я говорив про його фінанси, про його облікові записи, які, мовляв, можуть бути прихованими. І вона слухала. Я бачив, як Марина починає змінюватися. І це був лише початок.

І ось, коли Марина дізналася більше про його секрети, на їхньому горизонті почали з’являтися хмари. Вона подала на розлучення. Всі ті роки, що я провів у тіні Романа, тепер почали давати результат. Я отримав своє. Мене більше не було в тіні.

На суді я став свідком. Мої свідчення підштовхнули Марину до рішення про повну опіку над дітьми. Роман програв. Його ідеальний світ розпався.

– Це було заради справедливості, – тихо сказав я собі, сидячи за столом. – Роман заслуговував на це.

Але з часом я почав відчувати щось, чого не очікував. Порожнечу. “Віддача не принесла мені того спокою, який я шукав. Я знищив його життя, але чи став я щасливим? Чи знову не став я в тіні?

Я замовк. Здавалося, що все було не так, як я планував. Але вже було пізно.

Як мені тепер з цим жити? Я ніби й виконав все що хотів, але мені не легше…

Джерело