Мене звуть Дмитро, і я одружений вже вісім років. Разом із моєю дружиною, Наталею, ми виховуємо трьох дітей. Наше життя було сповнене радості, але останні кілька років я почав помічати в нашому шлюбі певну тріщину, яка з кожним днем ставала все більш очевидною. Це — ревнощі, які іноді доходять до повного абсурду.

Наталя завжди була емоційною людиною, але після народження нашої першої дитини її ревнощі стали все частіше давати про себе знати.

Спочатку це були дрібниці: вона могла трохи образитися, якщо я затримувався на роботі або якщо ми зустрічалися з друзями, і серед них були жінки. Проте з часом це переросло в справжню проблему. Тепер я не можу навіть поглянути на іншу жінку, не ризикуючи викликати у неї підозри.

— Дімо, а що це ти вчора поставив лайк на фото Олени? — одного разу запитала Наталя, коли я ввечері перевіряв свій телефон.

— Олена? Начальниця? Ну, у неї було фото з заходу, всі колеги лайкнули, — відповів я, сподіваючись, що цей невинний жест не викличе подальших запитань.

— Знову ти зі своїми виправданнями, — вона сердито відклала телефон. — Ти ж знаєш, що мені це не подобається.

Це були дрібні, але постійні сутички, які поступово виснажували наші стосунки. Я намагався уникати конфліктів, але іноді ситуація виходила з-під контролю. Останній випадок стався, коли до нас приїхала її сестра Оксана. Вона гостювала у нас лише на кілька днів, проїздом, але цього вистачило, щоб спровокувати чергову хвилю ревнощів.

— Тільки не залишайся з нею наодинці, — суворо сказала Наталя, коли Оксана зайшла до вітальні. — Я тебе прошу, добре?

Я був шокований її словами, але погодився. На час перебування Оксани я намагався максимально уникати будь-яких ситуацій, коли ми могли б залишитися самі. Навіть коли я виходив на кухню, робив це тільки тоді, коли Наталя була там. Це змусило Оксану думати, що я просто не хочу її бачити, що, звичайно, обурило її.

— Дімо, щось не так? Ти мене ігноруєш? — запитала вона одного разу, коли я знову уникнув погляду в її бік.

— Ні, звісно ні, просто… — я не знав, що сказати, тому просто пішов з кухні.

Оксана, засмутившись, вирішила поїхати раніше до інших родичів. Перед від’їздом вона зателефонувала своїм батькам і поділилася своїми підозрами щодо мого ставлення до неї. Мені довелося зізнатися, чому я так поводився, але навіть це не допомогло. Теща не повірила, що Наталя могла ревнувати до рідної сестри, а сама Наталя звинуватила мене у вигадках.

— Ти просто намагаєшся виправдати свою поведінку, — сказала вона холодно. — Як ти міг таке придумати?

Я був у розпачі. Я не знав, як виправити ситуацію. Коли ми зустрічалися з Наталею, вона ніколи не була такою. Все змінилося після появи нашої першої дитини.

Вона почала набирати вагу, переживала через свою зовнішність і постійно говорила, що стала некрасивою. Я намагався підтримати її, казав, що все повернеться на свої місця, що дитина підросте і вона зможе знову зайнятися собою.

— Наталю, ти прекрасна, просто зараз важкий період, — говорив я їй, коли вона вкотре жалілася на свою вагу. — Коли дитина підросте, ти зможеш займатися фітнесом, і все прийде в норму.

Але ці слова не мали бажаного ефекту. Наталя ставала все більш замкнутою, а її ревнощі тільки посилювалися. Вона трохи схудла після народження другої дитини, але знову набрала вагу після третьої. Тепер вона була у декретній відпустці з третьою дитиною, і її зайва вага вже була відчутною. Я бачив, як це впливає на її самооцінку, і одного разу я не витримав.

— Наталю, подивися на себе в дзеркало, — сказав я, коли черговий конфлікт через ревнощі дійшов до точки кипіння. — Хіба можна любити таку жінку?

Ці слова вилетіли з моїх вуст, і я одразу пошкодував про них. Вони ранили її глибше, ніж я міг уявити. З того дня вона щодня згадувала мої слова, і я бачив, як це знищує її зсередини.

Я не хочу розлучатися, але й не знаю, як зберегти нашу сім’ю. Пропонував найняти няню, щоб Наталя могла вийти на роботу, бути серед людей, можливо, схуднути і заспокоїтися. Але вона категорично проти.

— Я не хочу залишати дитину з чужими людьми, — відповіла вона. — І мене влаштовує, що я вдома.

Я стою на роздоріжжі. Розлучення не є виходом, адже я люблю Наталю і наших дітей. Але й жити в постійній напрузі, відчуваючи її недовіру та ревнощі, я більше не можу. Я вірю, що можна знайти рішення, яке допоможе нам зберегти сім’ю, але поки не знаю, що саме це буде.

Одного разу, пізно ввечері, коли діти вже спали, я вирішив поговорити з Наталею. Я хотів відкрити їй свою душу, поділитися тим, що мене турбує, і знайти вихід разом.

— Наталю, давай поговоримо, — сказав я, сідаючи поруч із нею на диван. — Я знаю, що між нами багато проблем, але я хочу зберегти наш шлюб. Я хочу, щоб ти була щасливою.

Вона подивилася на мене, і я побачив сльози в її очах.

— Дімо, я теж хочу бути щасливою, — прошепотіла вона. — Але мені важко. Я боюся втратити тебе, боюсь, що ти знайдеш когось кращого.

— Але я не хочу нікого іншого, — запевнив я її. — Ти для мене найважливіша. Просто мені потрібно, щоб ти довіряла мені. Давай знайдемо спосіб впоратися з цими страхами разом.

Ми довго говорили того вечора, і хоча не знайшли всі рішення, це була перша відверта розмова за довгий час. Я зрозумів, що потрібен час і терпіння, але якщо ми будемо працювати над нашими стосунками разом, можливо, ми зможемо подолати цю кризу.

Тепер я намагаюся частіше говорити Наталі, як вона для мене важлива, і допомагати їй відчувати себе впевненіше. Я розумію, що ревнощі — це не просто каприз, а наслідок внутрішніх страхів і комплексів. І я готовий боротися за нашу сім’ю, щоб знову бачити її усмішку і відчувати, що ми разом можемо подолати будь-які труднощі.

КІНЕЦЬ.