Після того, як мої діти виросли і роз’їхалися, моє життя стало самотнім.

Мій син оселився у місті зі своєю дружиною, а донька після недовгого шлюбу повернулася до рідного будинку з сином – щоб через рік знову поїхати до міста, знайшовши нове кохання та можливості.

Залишившись наодинці з чоловіком Матвієм, я стала все більше дратуватися і віддалятися від нього, запитуючи себе: як я провела стільки років у його суспільстві?

Вирішивши возз’єднатися з сином, одного разу я відвідала його без попередження, але одразу відчула себе відсунутою на другий план його турботами та облаштуванням будинку під впливом його дружини.

Моє перебування було коротким та некомфортним, а кульмінацією стала ніч, проведена на підлозі у кімнаті моїх онуків.

Після цього візиту я відчула себе ще більш ізольованою, оскільки син тепер надавав перевагу іншим справам, а не спілкуванню зі мною. У пошуках втіхи я відвідала свою дочку Мирославу, сподіваючись на тісніший зв’язок.

Однак у неї теж були плани, і я залишилася сидіти з онуком Павлом, який, здавалося, був більше зацікавлений своїм телефоном, ніж спілкуванням зі мною. Повернувшись додому розчарованою, я зрозуміла, що життя моїх дітей продовжується без мене.

Однак у тихому спілкуванні з чоловіком під час перегляду нашої улюбленої передачі я знайшла несподівану втіху.

Пропозиція Матвія – подивитися разом який-небудь фільм – і мої плани приготувати його улюблену страву натякали на збережений ледь помітний зв’язок між нами.

Саме в цьому я побачила проблиск надії в мінливому сімейному ландшафті.

КІНЕЦЬ.