Коли одна стара вже жінка покинула цей світ, діти її дуже сумували. Плакали та переживали. Вони й самі були літні, за п’ятдесят. Але вони відчули себе сиротами.

Хоча мати не так дбала про них, не так вже плекала. Спершу разом з батьком виховувала, як могла. Вони обидва лікарями працювали, часу було не так вже й багато: ясла, дитячий садок, школа з продовженням… Годували, одягали, робили зауваження. Щороку їздили у відпустку на море. На два тижні. І у саду вирощували врожай разом.

Потім діти теж вступили до медінституту. Самі навчалися, батьки допомагали, годували. Далі діти свої сім’ї створили, народили своїх дітей. А потім і онуки у них з’явилися. Звичайне життя. Батько помер у шістдесят, – багато працював, надірвав серце. А мама ось прожила за вісімдесят…

І не була вона надто лагідною. Надто уважною. Любила. Виховувала. Допомагала. Але дорослі діти плакали як маленькі, так сумували за мамою.

І час ділити спадщину: квартира, гараж, сад, гроші, цінні речі. Навіть прикраси дорогі. Тому що ця мати була доктором наук, професором, заробляла добре.

І діти почали ділити так: “Візьми, Ваня, собі. Тобі потрібніше. Ти чоловік!”. А сивий Ваня, теж професор, відповідав: “Ні, Наталка, давай Женечці все віддамо. Вона молодша у нас. Нехай все їй дістанеться!”. А Женічка, тітонька п’ятдесяти двох років, говорила: “Це вам треба взяти. У мене все є. Я тільки мамині фотокартки візьму, відцифрую, зроблю альбом на згадку для всіх нас!”

Ось так ділили діти спадщину. І раптом душа в них перестала боліти. Легко їм стало. І так тепло, наче мама їх обійняла, як у дитинстві. І вони плакали вже не гіркими сльозами, а світлими, що дають полегшення. Вони відчули присутність мами. І зі старої фотографії молода мама їм усміхнулася, – так усім трьом здалося…

Це душа мами зраділа, то вони розповідали, хоч і лікарі. Але вони вірять у душу. І життя після смерті. Хоча якось про це не говорять. Але того дня виразно відчули любов і схвалення мами. Жінки суворою, не надто солодкою та ніжною. Але істинно люблячої.

Вона раділа, що так виховала своїх дітей. І ця розмова про спадщину втішила і заспокоїла її душу.

…А поділили вони порівну: між своїми дітьми. Внуками мами. Діти молоді, їм потрібніше. Все порівну, до копієчки. Собі нічого не взяли. Тільки фотографії взяла Женечка та зробила альбом: молоді тато та мама. Суворі в костюмах сидять за столом. І дивляться серйозно та спокійно на своїх улюблених дітей, яких так добре виховали. Так добре, що душа радіє. А якщо радіє – значить, є вона, душа.

КІНЕЦЬ.