Мені не добре, бо вже місяць я не бачила єдиної онучки. Під час неприємної ситуації, коли внучка пустувала в торговому центрі, я трішки її “заспокоїла”.

Про це дізналася невістка і дуже засмутилася. Вона вирішила, що я не маю права знаходитися сам на сам з онучкою. Але я вважаю що все це Вікторія чинить несправедливо.

Я люблю свою онуку більше за життя, і я завжди рада, коли мені доводиться няньчити її. Але останнім часом вона почала дуже пустувати і капризувати. Просто в неї такий вік, коли потрібно її направити в правильне русло, щоб не було гірше.

Амелія – це такий ангелик, але інколи просто перетворюється на його протилежність.

Вона може бути такою неймовірно милою та мімішною, що не обійняти її просто не можливо, але вона також може за секунду і вивести з себе. Ніби батьки її залюбили.

У той час як вона росте і має більше енергії та сил, я, навпаки, “здуваюся”. Але незважаючи на це, я завжди намагаюся розважити її, і ми насолоджуємося приємними моментами разом.

Однак під час одного з наших походів до магазину ситуація загострилася. Амелія вибігла з під’їзду і полетіла в сторону дороги. Я мало не стерпла, коли ледь наздогнала її перед дорогою.

Їй було дуже весело, в той час, як я не знала, як поводитися.

Вона також зрозуміла, що два поверхи торгового центру – це дуже весело. Вона почала ховатися від мене між полицями з одягом.

Я бігала за нею, як собачка, і просила її не грати в такі ігри тут. Але потім вона раптово зникла з моїх очей. Я шукала її дуже налякана, а вона не відповідала. Я не знала, що робити. Кожна секунда здавалася вічністю. І я подумала про найгірший сценарій, коли хтось її забере.

Тож я побігла до охорони, щоб мені допомогли. Але, на щастя, охорона не знадобилася, якась жінка привела її за руку, і сказала що вона знайшла Амелію захованою під сукнею.

З мого серця впав велетенський камінь. І я хотіла її обійняти від радості. Але Амелія сердито відштовхнула мене, мабуть, тому, що я зіпсувала їй гру в хованки. Це мене так обурило, що я просто не стрималася.

– Не можна так поводиться! Знаєш, як я хвилювалася за тебе?, – сказала я їй, все ще приголомшена.

Я думала, що це просто “виховний процес”. І що наступного разу вона не дозволить собі нічого подібного з бабусею. Але закінчення дня було гірше ніж я очікувала.

Коли про це дізналася невістка, мені було непереливки.

– Як ви могли?, – сердито запитала вона мене по телефону. Я була спантеличена її реакцією.

– Це було вимушене рішення, щоб вона зрозуміла, що не може так поводитись, – захищалася я. Але невістка вигукувала не своїм голосом, що я переборщила. Що вона не так виховує свою дитину. І що буде краще, якщо я більше не буду до них приходити.

Я спустошена. Вже місяць я не бачила внучку і сумую за нею щодня. Але в той же час я відстоюю свої дії. Гадаю, що в схожих випадках це дозволено. Адже я сама так виховувала сина. І виріс він порядною та відповідальною людиною. Я не думаю, що ця конкретна ситуація така погана, як її сприймає невістка.

І її доброзичливе виховання одного разу може обернутися для неї протилежним ефектом. Але я розумію, що мої виховні погляди вже нікого не цікавлять.

Мій син намагається мене заспокоїти і змусити розібратися з невісткою.

– Мамо, я знаю, що ти мала добрий намір, але Віка бачить це по-іншому, – намагався він мені пояснити. – Спробуй ще раз поговорити з нею, поясни їй, що ти зробила це через хвилювання за Амелію, – додав він.

Але з нею важко. Невістка стоїть на своєму і все.

– Валентина Степанівна більше не залишиться з нашою донькою сам на сам. Якщо вона хоче її побачити, нехай прийде до нас, – суворо сказала вона мені.

Я сумую за часом, коли ми були лише вдвох, і я відчуваю, що вже ніколи не буде так, як раніше. Хоча я вважаю, що тоді моє рішення не було неправильним, я намагаюся знайти спосіб його виправити. Я не хочу втрачати свою онуку, і я повинна знайти спосіб повернути довіру Вікторії.

Але як мені це зробити?

Джерело