– Дімо, коли вона вже з’їде? Мені набридло так жити! Як у гуртожитку, слово честі… Невже Олена не розуміє, що вона нам, як кістка в горлі?

Я невдоволено подивилася на чоловіка, який лежав поруч зі мною в ліжку. Дмитро знизав плечима і відповів:

– Ксеню, моя сестра має частку у цій квартирі, і я просто не можу її вигнати. Вона така сама власниця, як і я!

– Але ж у тебе сім’я! Чому Олена ніяк не зрозуміє цього? Їй що, так зручно жити? Чи хочеться сваритися? А може вона просто боїться з’їхати?

– Не знаю, Ксюша! Олена має повне право тут жити. Хочеш – поговори з нею сама, якщо така розумна!

– Та я говорила і неодноразово. Вона ж нічого не слухає. Каже, що й так займає лише одну кімнату.

Адже її можна було б зробити дитячою для Славки. А так йому доводиться жити у залі. Теж не дуже зручно!

– А що я зроблю?

– Нічого!

Я відвернулася до стіни й натягла на себе ковдру. Я вже давно мріяла вигнати Олену з квартири та стати повноцінною господаркою.

Розташуватися так, як хочеться мені. Влаштувати сину повноцінну спальню та взагалі насолоджуватися життям без неприємної мені дівчини.

…Після весілля ми з Дімою якийсь час жили вдвох. Але незабаром Олена, молодша сестра Діми, яка розлучилася зі своїм хлопцем і виявилася майже на вулиці, переїхала до нас.

Я не заперечувала спочатку проти цього, думаючи, що Олена поживе в нас зовсім недовго.

Потім з’ясувалося, що Олена і не збирається з’їжджати, адже має частку у квартирі, і її все влаштовувало. Навіть поява Слави не завадила їй жити з нами.

На їжу та загальні витрати вона скидалася, так що Олену не було в чому дорікнути. Вона збиралася накопичити на свою квартиру і лише потім з’їхати.

Але мене це не влаштовувало, бо я розуміла, що це буде дуже довго. Я намагалася говорити з сестрою чоловіка, але все це було марно і лише призводило до криків та сварок.

– Де хочу, там і живу! Якщо хочете жити окремо, продаймо квартиру! У чому проблема?

Цього вже ми не хотіли. Чоловік не хотів продавати квартиру батьків, а я вважала, що двокімнатної нам буде мало, адже ми хотіли ще дітей.

Наступного дня після цієї розмови я вирішила вкотре спробувати щастя. Я навіть приготувала вранці каву для Олени, знаючи, що дівчина її дуже любить.

– Ухти, як смачно пахне! – Олена вдячно мені посміхнулася.

Я відповіла усмішкою, тримаючи на руках півторарічного сина і напружено розмірковуючи над тим, що і як сказати дівчині.

– Олено, а як у тебе з роботою?
– Все чудово! Незабаром на підвищення піду. Як Славко? Сьогодні він не плакав уночі.

– Так, все було добре. Тобі не заважає його плач?
Олена зрозуміла, до чого я хилю, і посміхнулася:

– Ось ти про що… Заважає, але не так, щоб з’їхати. Знаєш, я за ці півтора року вже звикла до його плачу. Не звертаю на нього уваги.

– Погано, що не звертаєш уваги. Все-таки твій племінник. Єдиний!
– І що?

Я знизала плечима і випалила:
– А як же любов до племінника? Йому доводиться в залі жити, у нього не буде свого куточка, адже це дуже важливо для дитини!

– Він цього ще не розуміє, йому пофіг де жити… Слухай, а чому ви мені не виплатите мою частку?

Тож я вам продам мою кімнату! І робіть там, що бажаєте! Хоч дитячу, хоч дорослу. І мені на квартиру вистачить, бо я ж додам свої.

– У нас поки що немає таких грошей!

Я і сама вже кілька разів думала про такий варіант, але потім зрозуміла, що ми не потягнемо це. На Славу йшло багато грошей, та й сама я поки що не працювала.

А звалювати все на Дімку, який і так втомлювався, я не хотіла, бо розуміла, що чоловік тоді зовсім падатиме.

– Ну, тоді нам говорити нема про що, – констатувала, встаючи зі стільця, Олена.

– Чому тобі потрібно обов’язково купити квартиру одразу? У тебе ж вистачає грошей на початковий внесок! А потім платитимеш іпотеку, як усі!

Олена спохмурніла і похитала головою:

– А ти мої гроші не рахуй! І я не хочу бути, як усі, у цьому плані! Я хочу купити квартиру, а не віддавати щомісяця пів зарплатні, та жити надголодь.

Ще кілька років і я накопичу на квартиру. А поки що доведеться тобі мене терпіти.
Я сердито подивилася на сестру, мені зовсім не подобався такий розклад.

– А як ми? Про нас ти не думаєш? А якщо у нас ще буде дитина?

– Житиме в залі зі Славою! Або з вами у спальні. Я що зроблю, якщо ви не вмієте оберігатися?

Я спалахнула і розлютилася:
– Знаєш що? Ти в наше життя не лізь! Без тебе розберемося, що нам робити! І скільки дітей мати.

– То ти сама почала мене знову виганяти! Коли ти зрозумієш, що не ти головна? Не буде все по-твоєму, і я не з’їду, доки я не матиму свого житла.

– Та й потім ви повинні будете викупити у мене мою частку! Зрозуміло?

Ми сердито дивилися одна одній у вічі. Ми були готові до сварки, але раптом заплакав Славко, який спокійно сидів у стільчику для годування.

Я, мабуть, почервоніла, адже зовсім забула про сина. Дівчина полегшено зітхнула. Видно було, що вона не хотіла сваритися зі мною.

Мені здається, що Олена б давно з’їхала, якби у неї була така можливість. Я бачила, як її дратував дитячий плач і те, що я постійно зі злістю дивлюся на неї.

Мені дуже хотілося жити у власній квартирі, де ніхто не лізтиме до мене і не питатиме, що я тут забула.

Олена пішла до своєї кімнати, у неї був вихідний, і вона нікуди не поспішала. Можна було трохи прибратися, а потім піти погуляти у торговому центрі з подругою.

Олена так і зробила, їй було простіше перебувати поза домом, ніж скандалити з Ксюшею. А останнім часом такі сварки були дедалі частіше…

Повернувшись увечері додому, дівчина була неприємно здивована – у квартирі була Поліна Максимівна – мама Ксюші. Діма теж був не дуже радий, він хоч і ладив з тещею, але все одно відчував напругу.

– Привіт, Олено, – сухо привіталася жінка. – А я з тобою поговорити хотіла.

– Що ви хотіли? Вам Ксюша щось наплела? Чи приїхали за неї заступатися? Врахуйте, це не я перша починаю…

Діма слізно подивився на сестру, просячи її поглядом, щоб вона не влаштовувала скандал з мамою його дружини. Олена легко кивнула йому, хоч і не була впевнена, що зможе стриматись.

– Я ось думаю, чому б тобі не взятися за голову та не звільнити кімнату? Ти не маленька дівчинка, щоби так чіплятися за брата. Може, ти боїшся розпочати самостійне життя? Потрібна допомога? То я допоможу.

Олена від подиву навіть закліпала очима, а потім обурено відповіла:

– Послухайте, я жила сама і знаю, що це набагато краще, ніж з вашою дочкою. І взагалі, ви мене знати не знаєте і ви мені ніхто, тож не треба лізти в моє життя!

Поліна Максимівна спробувала щось сказати, але Олена підняла руку, даючи їй знак замовкнути.

– Я назбираю собі на квартиру і тільки тоді з’їду. Якщо ви так хвилюєтеся за свою дочку, можете допомогти їй викупити мою частку, і я поїду.

Хто вам заважає це зробити? Ви не зможете мене вижити з мого дому! Мама з татом залишили й мені тут частку, а не лише Дімі. І взагалі, це Ксюша не має тут жодного права, а не я!

Олена підвела голову і пішла до своєї кімнати, її трясло від гніву та обурення. Ксюша провела її поглядом і розвела руками:

– Мамо, бачиш, з ким мені доводиться жити. А мій чоловік мовчить, як завжди…
Діма, що мовчав до цього, раптом насупився і промовив:

– Ксенія, щоб я не бачив і не чув більше, що ти чіпаєш мою сестру! І ви теж, Поліна Максимівно! Не треба її чіпати! Вона має таке саме право тут жити, як і я!

– Дімо, але неможливо ж жити з нею! Вона ж нахабна!

– Я тобі що сказав? Не смій кривдити мою сестру. Вона намагається, працює, щоб купити своє житло, а ти що принесла до нашого шлюбу? Що ти зробила, крім того, що влаштовуєш скандали?

Ксенія ображено надула губи, а її мама скинула брову.
– Дімо, ти що собі дозволяєш?

– Я тебе кохаю, Ксюша, але не треба переходити межі! Май совість і не чіпай Олену. Це вас також стосується, Поліна Максимівно! З’їде вона, як тільки зможе.

Думаєш, їй подобається твої претензії щодня вислуховувати? А вона ж і зі Славкою тобі допомагає і по дому все робить, якщо треба! Ти до неї навіщо чіпляєшся? Тобі нудно?

Ксюша почервоніла, вона розуміла, що чоловік має рацію. Поліна Максимівна теж відвела погляд і почала збиратися додому.

Олена, яка чула всю розмову, вдячно усміхнулася. Діма захищав її з дитинства і нічого не змінилося, коли вони виросли.

Дівчина знала, що завжди може покластися на нього. Вона дуже сподівалася, що Ксюша почула Діму і більше не лізтиме до неї. І вони всі разом безнапасно доживуть ці кілька років…

Розрадьте нас, будь ласка! Як ми маємо вчинити?

КІНЕЦЬ.