Минулими вихідними я побувала на грандіозному весіллі своєї подруги, яке значною мірою фінансували батьки нареченого, які виступили його ініціаторами. Захід був пишним і водночас елегантним.

Церемонія розпису на відкритому повітрі під аркою ознаменувала досконалість урочистості: моя подруга випромінювала кохання та щастя.

Однак стався несподіваний поворот. Коли всі формальності були завершені, і гості вітали пару, моя подруга Олена раптом побачила свого колишнього хлопця – Арсенія.

Колись він був її нареченим, але потім його відправили до гарячої точки, а потім оголосили загиблим. Пам’ятаю, як Олена оплакувала його цілий рік і намагалася якось жити далі.

Повернувшись до життя, вона зустріла свого теперішнього нареченого – Артема. Коли Арсеній з’явився в полі зору,

я помітила, як Олені стало погано , і прошепотіла їй слова підтримки. Коли він підійшов і привітався, подруга кинулася в туалет, вражена і зі сльозами на очах.

Я пішла за нею, щоб допомогти їй підправити макіяж, але незабаром туди увійшов Арсен, і Олена знову заплакала. Вона попросила вийти, щоб вони могли поговорити. Поки вони розмовляли, я відволікала гостей. Час минав, неспокій зростав.

Коли я таки повернулася до вбиральні, вона була порожня: на вішалці висіла весільна сукня. Олена та Арсен втекли.

На це рішення вплинуло їхнє міцне кохання та трагічне непорозуміння під час його відсутності… Я сховала сукню і прикинулася, що не знаю про місцезнаходження Олени.

Весілля закінчилося в плутанині, але я відчувала глибоке щастя за свою подругу, яка, незважаючи ні на що, возз’єдналася зі своїм справжнім коханням.

КІНЕЦЬ.