Сергій пішов, нічого не пояснивши. Це третій чоловік, який кидає мене. Ось так, нічого не сказавши. Не поговоривши. Так, чорт забирай, ми ввечері займалися коханням і вранці планували відпустку!

А ввечері повернулася з роботи — ні його, ні речей. Навіть щітку свою забрав. Усе забрав. Мене залишив. У мене навіть сліз не було — порожнеча і здивування. Телефон заблокований. У соцмережах я в чорному списку. Що сталося?

Коли мене кинув Віталік (мій перший чоловік), я, як дурна, чекала його з роботи, чекала біля під’їзду, писала йому листи з проханням пояснити, що сталося? Він сказав, що я буду щаслива, але не з ним.

Більше я нічого не змогла домогтися. Я дуже його кохала. Кохала настільки, що знехтувавши всіма своїми моральними засадами, віддалася йому до весілля.

Я сирота, з дитячого будинку. Всупереч різним чуткам дівчата з дитбудинку не всі гуляють. Багато хто, навпаки, довго не наважується вступити в стосунки. Я з таких.

Ми рік насолоджувалися щастям, збирали на весілля і на шикарний медовий місяць. Жити нам було де (однокімнатну квартиру я отримала від держави). Аж поки одного разу я не залишилася одна у квартирі.

Віталік немов випарувався. Не витримавши моїх переслідувань, він, зрештою, поїхав із міста. Я «виплакала всі очі», моє серце розкришилося, немов засохла булочка, і дурні голуби клювали його, завдаючи нестерпного болю.

— Не може мужик просто так піти! — говорили подруги.
— Значить, накосячила десь! — зі знанням справи констатували їхні чоловіки.

Якщо накосячила, то повинна ж я хоч здогадуватися — де? Усе було чудово!

— Знайшов, мабуть, якусь дівку, — сказала якось тітка Тетяна (прибиральниця в офісі), — а ти голову ламаєш. Плюнь, та, розітри. Значить, не твій мужик.

Але я більше року не могла заспокоїтися, поки не зустріла Гната. Серце тьохнуло. Давно забуті відчуття. У душі роїлися побоювання, тому я тримала Ігоря у «френдзоні», поки він не освідчився мені.

Весілля, медовий місяць на Балі, я — найщасливіша наречена, Гнат — на крилах кохання… А через три місяці чоловік поїхав на свою батьківщину і більше не повернувся. Розлучення оформляв через адвоката. У мене не було навіть можливості поговорити з чоловіком особисто.

І ось тепер Сергій… Зізнаюся, я впала в таку депресію, що навіть думала «заснути назавжди». Хто побував у такій ситуації мене зрозуміє.

Я не ходила на роботу, я не їла і змушувала встати себе з ліжка тільки за потребою, яка за кілька днів і не виникала більше. Я просто тихо згасала. Із цього стану мене вивів неприємний звук — немов хтось шкреб двері.

Сергій повернувся! Звідки сили взялися? Підлетіла до дверей, попутно встигнувши поглянути на себе в дзеркало, жахнулася, але все ж відчинила «ворота» своєму щастю… Але щастя за дверима не виявилося. Порожньо. Нікого.

«Глюки, — гірко усміхнулася я. — Приїхали. Станція кінцева.»

І раптом захотілося чаю. Гарячого. Міцного. Солодкого. І ноги затряслися від слабкості. До горла нудота підкотила. Ледве дійшла до кухні й приготувала чай.

Після другого палючого ковтка по тілу розлилося давно забуте тепло і відчайдушно захотілося жити. Але тіло настільки знесилило, що відмовлялося слухатися.

Тиждень я по краплині «вливала в нього життєві сили», в холодильнику були запаси продуктів. До вихідних я змогла вибратися з квартири, захопивши із собою сміттєвий пакет.

Біля сміттєпроводу до моїх ніг викотилося облізле чудовисько, яке гавкнуло і з надією втупилося на мій пакет.

— Вибач, малюк, але, боюся, у мене там для тебе нічого не знайдеться. Але якщо ти почекаєш, то я куплю тобі сосиску і молока.

Чудовисько моргнуло і покотилося за сміттєпровід. Я зазирнула туди — картонка і дві залізні миски: хтось підгодовував цуценя, щоправда, зараз миски були порожні.

У магазині, підкоряючись пориву, я взяла упаковку собачого корму і нашийник від бліх. Коли повернулася, то Чудовиська (подумки я вже охрестила так цуценя) на місці не виявилося. Зникла і картонка з мисками.

— Гей, ти де?
Тиша.

— Викинула я його, — пролунав голос згори. — Один бруд і зараза!

Я мовчки спустилася вниз і обійшла всі околиці, розшукуючи цуценя. Не знайшла. Знову на серці оселилася тяжкість.

Повернулася додому. Апетит, який розгорівся в магазині, пропав. Увімкнула телевізор і почала клацати канали. Сторонній звук.

У двері скреблися! Тепер я точно знала, що це не Сергій. Але такого щастя я не відчувала навіть у день весілля! Чудовисько гавкнуло і вкотилося у квартиру.

— Отже, ти мене врятував, — примовляла я, намилюючи цуценя.

Помите Чудовисько виявилося дорослим собакою, просто маленьким. Ця собака була ще й в положенні. А ветеринар сказала, що це шпіц — породистий собака і, найімовірніше, хазяїн шукає його. Про ніяких розпізнавальних татуювань, щоб упізнати заводчика, на ньому не було.

Тоді я нафотографувала Чудо (тепер я звала її так і вона відгукувалася) і розвісила оголошення. Пошук в інтернеті теж нічого не дав, хоча я облазила всі розплідники і форуми шпіців.

Так Чудо стало моїм. Цуценят я роздала, крім одного, аж надто він до матусі тиснувся і до мене. Життя заіскрилося новими фарбами, але в душі все одно за сімома печатками зберігалося нерозуміння і образа. І я вирішила цього позбутися.

План визрів сам собою. Я склала офіційні листи від імені нотаріуса (зараз можна підробити все) і відправила їх своїм колишнім. У зв’язку з тим, що я сирота, я заповіла все своє добро. Хто ж не клюне на спадщину?

Я занадто їх добре знала. І ось о призначеній годині вони сидять в офісі (орендованого для такого випадку) і чекають на адвоката. І тут зайшла я. Кабінет дбайливо замкнула. Щоб не втекли.

— Я не випущу вас, доки ви не поясните, чому залишили мене, — без привітання сказала я і сіла. — Почнемо з Сергія.

Напевно, зіграв момент несподіванки, а може ще щось, але вони раптом заговорили. Спочатку Сергій, а потім вони почали перебивати одне одного, підтакуючи.

Я спочатку перебувала в тихому шоці, тому що картинка намалювалася така дурна у своїй безглуздості, що я тільки й змогла видихнути:

— Через це ви кинули мене?
— Я не міг більше цього виносити! — занадто емоційно вигукнув Гнат. — Ти постав себе на моє місце!

Справа в наступному. Виявляється, я ночами постійно повторювала одне ім’я. Чоловіче. Не їхнє ім’я. Повторювала його так, немов я займаюся коханням уві сні (саме так вони висловилися). Якийсь Захар.

Найцікавіше, що в мене взагалі не було навіть знайомих із таким ім’ям! І звісно я ні з ким нікому не зраджувала! Дурість яка!

— А поговорити зі мною? — я обвела поглядом усіх трьох.
— Я питав тебе — хто такий Захар? — знизав плечима Віталій. — Ти тільки сміялася…

Абсурдна ситуація, чи не так? Я уві сні щось там говорю і мене до чогось там ревнують, приписують мені зради і кидають мене!

— Я навіть детектива найняв, щоб викрити її, — засміявся Гнат.

Його ця ситуація тішила. Він досить швидко, після того, як утік від мене, знайшов собі розраду і ця розрада вже народила йому двох доньок.

— Ага, я все теж думав — застукаю! — підтримував Гната Сергій.

Він досі «холостякував», змінюючи жінок.

А ось Віталік помітно нервував. Він кусав губу, стискав кулаки, немов заново переживав те, що сталося. За нього мені було найобразливіше. Це мій перший чоловік… І я думала, що він буде єдиним.

— Може, випустиш нас? Чи є ще запитання? — Гнат встав і з хрускотом розім’яв кістки.

— Валіть, — буркнула я, кинувши ключі на стіл.

Сили залишили мене. Жодних відповідей. Тільки ще більше запитань. І злість на «колишніх», що вони своїм тупізмом ледь не угробили мене. Якого дідька вони мовчали?

А як би повела я себе в такій ситуації? Мій чоловік ночами кличе іншу… Маячня… Нервувала б, звісно! Можливо підозрювала б. Не знаю. Нічого не знаю! Знаю тільки одне — це не привід ось так іти!

Вдома Чудо з Чудовиськом із захопленням накинулися на ялинку, яку я притягла. Новий Рік через тиждень, а я навіть будинок не прикрасила. До біса колишніх!

Почну життя з чистого аркуша. Свербить, звісно. Здивування не полишає. Цікаво, а зараз уві сні я кличу невідомого Захара? Сходити до гіпнотизера? Бамс! Одна кулька злетіла з колючої гілки.

— Так ти все переколотиш, — сказала я Чудовьску і подивилася, як захистити ялинку від хуліганських витівок цуценяти.
Вирішила поставити її на стіл. Обережно підняла прикрашену ялинку і рушила до столу. Звісно, саме в такий момент задзвонив телефон.

— Відваліть усі! — проспівала я. — Потім передзвоню.

Запнулася за капці. Мало не впала. Телефон усе розривався. Дивак плутався під ногами, намагаючись стягнути ще кульку. Веселуха!

Потім, коли ялинка була в безпеці, я вирішила випити чарочку початок нового життя. Я, яка зовсім не п’є! А щось міцне тримає на випадок гостей, яких у мене не буває. Дисонанс. Захмеліла. Задрімала. Знову телефон…

— Доброго дня. Я за оголошенням! Вибачте за пізній дзвінок, але ви не відповідали…
— За яким оголошенням?

— Ксюня. У вас моя Ксюня. Собачка. Маленька… Можна я приїду. Подивлюся? Я вже й не сподівався її знайти…
Він щось іще говорив, а в мене серце так бабахало, що я нічого не чула… Віддати Чудо? Нізащо! Як я без неї? І наче відгукнувшись на мої думки, намалювався Чудовисько і вкусив мене за п’яту. Мовляв, ти чого? Я ж із тобою залишуся!

Господар Чуда приїхав за годину. Дохнув на нас морозом і щастям. Я сором’язливо мовчала, ховаючи аромат алкоголю.

— Ксюня! — бухнувся він на коліна й уткнувся носом у пухнасту шерсть. — Дуринда, опудало, чудовисько, — шепотів він. — Дякую, дякую вам! — він піднявся з колін, притискаючи до себе мою Чуду, і глянув повними сліз очима. — Вісім місяців! Думав вона вже… Ніколи…

— Цуценя не віддам, — насупилася я.

Чесно кажучи, я взагалі не хотіла про нього говорити і боягузливо замкнула його у ванній, звідки зараз лунало жалібне повискування.

— Якого цуценя? — округлив очі чоловік. — Нагуляла? — суворо глянув він на Ксюню.

Та скромно потупила очі. Жінка. Ялинки-палиці.

— Так, звісно, можете залишити, — усміхнувся чоловік. – Тільки…

Я вже подумки прикинула скільки в мене є грошей.

— Тільки можна я на нього подивлюся. Цікаво просто, — зніяковіло посміхнувся він. — Ксюня дівчинка була… Ніби як онуки…

— О-о-о-о, — вирвалося в мене разом із парами коньяку.

— Так можна? — він злегка поморщився від мого «вихлопу» і додав: — У будь-якому разі я вам маю якось компенсувати за те, що утримували мою Ксюню.

— Зовсім збожеволіли? — поморщилася вже я, тільки від його слів і зовсім несподівано для себе запропонувала: — Не хочете чарочку? — і на своє виправдання додала: — Новий Рік на носі.

І відчула себе пиячкою.

— А чому б і ні? — посміхнувся господар Ксюні і почав знімати черевики.

Далі було все якось зовсім по-діловому: ми пройшли на кухню, він, не спускаючи Ксюні з рук, сів за стіл; я швидко порізала лимон і сир, поставила чарки і половину пляшки, водночас якось ніяково виправдалася, що в мене стресова ситуація, а він діловито кивнув, мовляв, буває. А потім ми мовчки випили і схопилися за одну часточку лимона.

— Захар, — раптом представився він…

КІНЕЦЬ.