– Ні, це вже не лізе в жодні ворота! – обурювалася мати, осудливо дивлячись на нас. – Я, на вашу думку, одна маю горбитися на дачі?

– Мамо, я всоте тобі кажу, що нікому не потрібна твоя дача, та овочі з неї, – невпевнено промовив я.

– А я кажу тобі, що без цього я не уявляю свого життя! Це ваше покоління не має жодних цінностей, вам мене не зрозуміти, – похмуро процідила вона.

Камілла ледве стримала посмішку. Їй так хотілося нагадати свекрусі про те, що за останні три роки та жодного разу не торкнулася землі.

Садили, пололи, поливали та викопували всі овочі ми. Мати постійно скаржилася на нездужання, та дзвонила мені, щоб вимагати допомоги

Якщо перший рік я ще терпів, то на другий став обурюватися і просити матір продати дачу.

– Навіть не мрій! Поки я жива, такого точно не буде, – впевнено промовила вона.

Я насупився і важко зітхнув. Крім мене, у матері був ще один син. На відміну від мене, він був не лише одружений, а й встиг до двадцяти п’яти років наплодити трьох дітей.

Коли в перший рік я нагадав матері про те, що вона має ще одного сина, вона сприйняла мої слова в багнети.

– У Віті – діти, ну куди він поїде? – Закотила вона очі. – Нехай ними займається краще!

– А нам, ви думаєте, зайнятися взагалі нема чим? – бажаючи трохи підчепити свекруху, недбало засміялася Камілла.

– Хіба у вас є заняття, окрім роботи? – пирхнула вона, і невістка зрозуміла, що жінка, справді, саме так вважає.

– Город точно в наші плани не входив, – відбила у відповідь дружина і зиркнула на мене.

– Гаразд, можна скільки завгодно зараз міркувати, але картопля сама себе не посадить, – заявила мати й простягла мені лопату. – Іди копай землю!

Я з невдоволеним обличчям взяв із рук матері лопату і подався на город. Слідом за мною поспішила Камілла, якій не сподобалася упертість і твердість свекрухи.

Щороку повторювалося одне й те саме, поки нарешті ми не вирішили дати матері відсіч. Точніше, ми вирішили замість себе, запропонувати їй найманого робітника.

– Ми допомагати більше не будемо. Натомість замість себе можемо надіслати людину. Він робитиме все, що скажеш, – відповів я матері.

– Йому ще й платити доведеться! Ну ні, цей варіант мені не підходить, – заперечила вона.

– Ну тоді справляйся сама, – категорично заявив я.

Зрозумівши, що ми не жартуємо і більше не станемо їй допомагати, вона все-таки погодилася на наші умови.

Ми були дуже раді тому, що відпала потреба щовихідних їздити на дачну ділянку. Щомісяця ми платили зарплатню робітникові, який господарював на її дачі.

Приїжджаючи раз на місяць, я зауважив, що мати, навпаки, почала садити більше грядок та картоплі.

– Чому плантація збільшилася? – здивовано спитав я, оглянувши город із посадками.

– Бо я так захотіла, – діловито промовила вона. – Що тобі знову не подобається? Цього разу ти не горбатився на моїй дачі. Які можуть бути претензії?

Я вирішив не сперечатися з матір’ю і не ставити більше із цього приводу жодного питання. У вересні, коли зібрали весь урожай, і працівник пішов на заслужений відпочинок, мати мені зателефонувала.

– Ти завтра потрібний мені на дачі, – вибагливо промовила вона. – Картоплю треба з льоху дістати.

– Так рано? Ми ж її нещодавно спустили туди, – поцікавився я.

– Ми обговорюватимемо це, чи все-таки ти погодишся приїхати? – суворо запитала мати.

Мені нічого не залишалося, як пообіцяти їй, що я завтра приїду на дачу. Вранці, о шостій, мене розбудив телефонний дзвінок. Мати запитала, чи пам’ятаю я про дану обіцянку.

– Зараз лише шоста ранку! – сонним голосом пробурчав я. – Приїду до дев’ятої…

– Ні, це пізно, треба раніше, – докірливо промовила мати.

Щоб вона нарешті відстала від мене, я погодився приїхати до неї просто зараз.

– Треба тридцять відер дістати! – Скомандувала вона, зустрівши мене біля хвіртки.

– Чому так багато? – насторожився я. – Не боїшся, що проросте?

– Не проросте, а якщо й проросте, то не в мене, – захихотіла мати. – Я вирішила частину продати.

– Продати? Ми її садили на продаж? Що за маячня? – розізлившись на неї, гнівно промовив я.

– Ви нічого не робили цього року, не приписуй собі чужих заслуг, – скривилася мати.

– Ми наймали людину, яка тобі допомагала, – поспішив нагадати я, – і оплачували йому роботу.

Мати одразу прикусила язика, коли я нагадав їй про гроші. Вона проігнорувала мої слова і сухо промовила:

– Твоєму братові потрібні гроші. Вони з Валею вирішили поновити в будинку побутову техніку. А через те, що пенсія у мене маленька, я можу допомагати лише грошима з продажу овочів.

– Ти з глузду з’їхала? Йому потрібні гроші не на лікування, а щоб обставити квартиру!

– Ніби побутова техніка нічого коштує?! Замість того, щоб витрачати гроші на працівника, віддавали б зайві братові, у нього троє дітей, якщо ти забув, – засуджувала мене мати.

– Тобі треба, ти й працюй на них! Я не просив брата так швидко плодитися, – обурився я.

Вперше за багато років, потакаючи хотілкам своєї матері, я раптом вирішив запротестувати.

– У такому разі, наступного року взагалі не чекай від нас допомоги. Я не збираюся платити робітникові за овочі, гроші з яких потім підуть на техніку братові, – я заскреготів зубами, та стиснув кулаки.

Цього разу мати дуже мене розлютила. Я нарешті зрозумів, що так більше не може продовжуватися.

– Наступного року розраховуй тільки на себе, чи на брата! – роздратовано прошепотів я і звалив собі на спину останній мішок картоплі. – До речі, коли гроші підуть братові, його і треба було кликати тягати мішки!

– Мені іноді здається, що ти поводишся, як маленька скривджена дитина, – мати струсила пил з сукні. – Я допомагаю Віктору лише тому, що він має маленьких дітей. Шкода, що ти цього не розумієш. Якщо не допомагаєш йому грошима, допомагай, бодай руками.

Я скинув мішок з картоплею на підлогу і злісно глянув на матір.

– Придумала сама собі виправдання і повірила у свою нісенітницю! Я не ображаюся, але й не хочу, щоб ти з братом їздила на мені, – я скинув чоботи й почав перевзутися в кросівки.

– Куди ти? А хто стягуватиме мішки в машину? – гукнула мені мати.

– В яку машину? – розгублено озирнувся я.

– Зараз приїде покупець. Хто носитиме мішки? – узялася в боки вона. – Чи ти хочеш, щоб я сама їх носила?

– Мені взагалі все одно, як ти розв’язуватимеш цю проблему, – пирхнув я у відповідь і вийшов з дому.

Допомагати матері я більше не хотів. Я зі спокійною душею покинув дачу і більше не хотів нічого про неї чути.

Зрештою зрозумівши серйозність моїх намірів, мати дуже образилася на мене і перестала дзвонити. Я теж їй не телефоную, бо і моя образа нікуди не поділася.

Як буде надалі, час покаже. Але, витрачати власні кошти, та горбатіти, щоб у брата все було в шоколаді, я не збираюся!

Нехай у нього хоч десяток дітей будо – то його справи! Хоче мати допомагати – прапор їй в руки! Я більше палець об палець не вдарю!

Не потрібно чужими руками жар загрібати! Як ви вважаєте, таку поведінку матері я мушу схвалювати?

КІНЕЦЬ.