Свекруха ниє, що вона вже не молода, їй потрібні гарантії ситої старості, а ми для цих гарантій підходимо погано. Ну, раптом вирішимо залишити нещасну стареньку на голодному пайку.

При цьому сама нещасна старенька поводиться, як собака на сіні. Має трикімнатну квартиру, яку вона могла б розміняти, але не хоче цього робити.

Вона звикла до хором, тут її життя минуло і взагалі, вона що, даремно народжувала і виховувала сина? Ось він і повинен забезпечити її старість, та й заразом я, якщо вже причепилася до нього.

А потрібно від нас із чоловіком купити на ім’я його мами однокімнатну квартиру, яку вона здаватиме та отримуватиме додаткові гроші.
Але існує маленький такий нюанс – ми не олігархи, щоб ось так просто квартирами розкидатися. Ми настільки не олігархи, що у нас самих цієї квартири немає.

Зараз ми у процесі накопичення початкового внеску, щоб купити квартиру в іпотеку. Свекруха в курсі, тому намагається перетягнути ковдру на себе.

Втім, вона завжди тягне на себе ковдру. Після весілля вона нас кликала жити до себе, адже в неї трикімнатна, а нам буде простіше накопичувати, якщо не треба буде винаймати житло.

Однак виявилося, що жити зі свекрухою дорожче. Комуналку оплачували ми, продукти купували ми, а свекруха ще й на ремонт нас розкручувала по повній.

Ходила все зітхала, що тут шпалери відійшли, там плитка тріснула, треба було б оновити, але їй із її пенсією не потягнути. Але вона, звісно ж, у нас нічого не просить.

У такому ж ключі вона “не просила” у нас новий одяг. Пальто в неї якось різко зносилося, шубу поїла міль, чоботи почали натирати.

Ось так потихеньку вона й витягала гроші. З боку начебто і невеликі вкладення, але так подивишся, і сума вже пристойна набігає.

Коли чоловік вирішив стримати мамині апетити, вона стала обурюватися, що ми тут живемо на всьому готовому (на чому, цікаво), і не хочемо нічого робити.

Вони посварилися тоді голосно і зі смаком, а за два тижні ми переїхали на свою квартиру. Мамі чоловік продовжив оплачувати комуналку та ліки, а в іншому було відмовлено.

Шафа в неї й так ломилася від речей, у їжі вона себе не обмежувала, тож жила вона дуже навіть непогано. Як би не прибіднювалася, а двічі на рік до санаторію їздити примудрялася.

А ми продовжували збирати на свою квартиру. Збирали довго, бо тут і оренда житла, і мамі допомога, і якісь форс-мажори, але скоро вже можна буде йти до банку.

І відразу активізувалася свекруха. Почала розповідати про своїх подруг, яким діти не допомагають, бо самі ледве зводять кінці з кінцями, скаржитися, що все дорожчає.

Потім дісталася суті та видала, що вона придумала, щоб уникнути такого страшного фіналу.

– Купіть мені квартиру, я її здаватиму. А то раптом ви мені допомагати не зможете, а я вже стара.

Проста, як п’ять копійок. Ми ж квартири замість насіння купуємо так під настрій. Чоловік пояснив мамі необґрунтованість її вимог, але свекруха не вгамовується.

Тепер у її скарг та сумні долі подруг додався новий аргумент у вигляді обіцянок, що ми так і у своє майбутнє інвестуємо.

– Я ж не вічна, скільки мені тут ще лишилося. Зате потім вам все дістанеться.

Я вже втомилася від цих розмов. Потрібно швидше брати собі квартиру, щоб свекруха зрозуміла, що грошей у нас немає, і відстала нарешті. Що за наглість взагалі!

КІНЕЦЬ.