– Не варто навіть думати, така пропозиція на вагу золота, – повчає Лесю сестра. – От сама подумай, тобі 65 років, життя прожила, а щасливою так і не встигла побути. А тут є нагода, і я впевнена, що нею треба скористатися.

– А як же Іванка? Вона ж попередила мене, що якщо я погоджуся, то вона зі мною перестане спілкуватися. І як це буде – ми будемо жити в одній хаті і не говорити одна до одної? – розгублено стала питати поради Леся.

– А ти на свою доньку не зважай, невдячна вона у тебе виросла, нічого не оцінила. І не оцінить, – каже сестра, яка добре знала характер племінниці.

Леся допивала свою уже холодну каву на кухні у сестри, і до кінця ще не розуміла, яке рішення вона має прийняти. Нещодавно Ярослав зробив їй пропозицію, яку вона, можна сказати, чекала все своє життя. Але вона змушена відмовити, бо донька проти, щоб мама чужого чоловіка додому приводила.

Заміж Леся вийшла не з великої любові, вона кохала одного, а батьки її видали за іншого. Ярослав був хороший, але занадто бідний, і такого зятя батьки Ярослави не хотіли.

Степан, за якого засватали Лесю, мав свою хату, і через це її батьки наполягли на їхньому одруженні.

– Ти знаєш, що таке мати свою хату? – повчала мама свою молоду доньку. – Та ти будеш господинею відразу в своєму домі, та я про таке навіть мріяти не могла!

Леся стала дружиною Степана, пішла жити до нього, донечку йому народила, але щасливою так і не стала, бо не любила свого чоловіка. А він перший час ще старався для сім’ї, та потім став жити як хотів, часто зраджував їй, але з сім’ї не йшов, до певного часу. Бо потім таки знайшлася панянка, до якої він пішов.

Ярослав, тим часом, теж одружився і жив у тому ж селі. У них з дружиною народилося аж четверо доньок, тому розбагатіти йому так і не вдалося.

Коли донька Лесі вже була дорослою, Леся вирішила їхати за кордон на заробітки, адже їм навіть не було де жити, бо після розлучення Леся з дитиною до своєї матері повернулася.

За 22 роки в Італії Лесі вдалося вибудувати величезний дім. Там зараз живе донька з зятем і онуками. Леся збудувала такий великий будинок, щоб ніхто ні їй, ні її дитині не вказував, як їм жити.

Іванка щиро вважає цей будинок своїм, адже вони його будували з першої цеглинки, і зовсім не враховує те, що все тут зроблено за мамині гроші, і якби не вона, то такої розкоші навіть приблизно би не було.

Тому і не хоче навіть нічого чути про те, що мама може когось сюди привести. Донька переконана, що мамі в її 65 років вже нічого не треба.

А у Лесі надія з’явилася, що і вона ще може хоч наприкінці життя стати щасливою. Вона приїхала з Італії додому, Ярослава зустріла. Той розповів, що вже 8 років як вдівець. Вдома він живе з молодшою донькою і зятем, але спокою у них немає, бо зять з характером виявився, і тесть, який крутиться у нього під ногами, йому заважає.

Спочатку Леся з Ярославом зустрічалися таємно, а потім вирішили не ховатися, адже їм не по 15 років. Леся і гадки не мала, що донька виявиться проти того, щоб мама хоч на старість побула щасливою.

– Тітко, хоч ви їй щось скажіть, – зателефонувала з проханням про підтримку Іванка до Марії. – Мама вже геть розум втратила, маючи дітей і внуків, вона хоче чужого чоловіка до нас привести.

– А чому б і ні? – різко обірвала племінницю Марія. – Це мамина хата, і вона вправі приводити туди кого захоче.

Іванка кинула слухавку, бо замість підтримки, на яку вона сподівалася, тітка її лише присоромила. Та відступати від свого вона не збирається – мама не має права нікого приводити в їхній дім.

А Леся вже й сама не знає, що їй робити.

А яка ваша думка? Хто в цій ситуації правий, і як вчинити Лесі?

Джерело