– Аня, вітаю. Дивись, яка хороша погода. Хочу ввечері в парк з Маринкою сходити. Немає заперечень? З садка б я її сама забрала, – запропонувала свекруха.

Зранку у нас був форс-мажор! У мене був вихідний, тож чоловік доньку в садок відвезти мав. Але він мене розбудив, сказав, що в Марини болить живіт.

Я встала, живіт помацала, поміряла температуру. Відправила чоловіка на роботу, сказавши, що сама розберуся, до лікаря Маринку зводжу.

Чоловік пішов, донька зізналася:
– Животик хоче їсти.

– Не болить?

– Ні. Мамо, вибач. Я в садок не хочу. Можна я з тобою залишуся? Живіт не болить, він голодний. Чесно!

Після серйозної розмови на тему жартів зі здоров’ям, ми пішли снідати. Чоловіка повідомила, що у нас все нормально.

Вдень ми нудьгували, тож, поїхали спочатку до торгового центру, а потім за місто, на пляж. Саме на пляжі були, коли свекруха зателефонувала.

– Ви о котрій додому приїдете? – спитала вона, вислухавши мене. – Я можу пізніше за Маринкою підійти?

– Не знаю, чи будуть у неї сили на прогулянку. Половину дня на ногах. Ми додому ще не збираємось. Мабуть, чоловік після роботи до нас приїде. Давайте не сьогодні?

– Добре. Нехай буде не сьогодні. Маринку поцілуй від мене. До побачення, Аня.
Чоловік після роботи до нас на пляж приїхав. З мамою разом! Ще й мені дорікнув:

– Сама не могла здогадатися, щоб маму теж покликати?
– Ти ж здогадався! Навіщо мені догадливість включати даремно?

Настрій був зіпсований. Ми з Маринкою вже втомилися. Тут ще чоловік із його незадоволеним обличчям і свекруха, завжди така суперввічлива.

– Пробач, Аня, я одразу не подумала, що можу до вас приєднатися. Якщо ти не рада бачити мене, тільки скажи. Я піду. Осторонь посиджу, пляж великий.

– Ви серйозно питаєте? Якщо хочете, то йдіть!
– Аня! – крикнув на мене чоловік.
– Мамо, Аня пожартувала!

За пів години Маринка почала засинати на ходу. Сказала всім, що ми поїдемо додому, запитала, чи вони з нами, чи ще залишаться.

– Залишимось. Я потім маму додому підкину, і приїду, – сказав чоловік.

– Вибач, я не хотіла псувати вам відпочинок. Почуваюся винною. Аню, давай я додому поїду? Тут до зупинки пів години пішки. На автобусі поїду. Ви залишайтесь, — продовжила спектакль свекруха.

– Не у вас річ! Маринка втомилася!

Поїхали ми з донькою додому. Продуктів купили, вдома обидві помилися. Пельменів зварили, поїли. Я Маринку розважала, спати не давала, в ігри з нею грала. Треба було дотягнути ще годину, хоч до дев’ятої вечора.

Чоловік приїхав о десятій. Передав мені букет квітів від матері, на знак вибачення за зіпсований відпочинок. Любить свекруху такі жести!

Перепрошувати по сто разів на годину, говорити, яка вона недолуга, як вона не вчасно, що зайва, що завжди винна, любить каятися, посипати попелом голову…

Чоловік їй вірить! А я думаю, що якщо людина перепрошує за зіпсований відпочинок, то з самого початку знає, що їде псувати його! І не прикопаєшся ж! Як ви вважаєте, я маю рацію, стосовно поведінки моєї свекрухи?

КІНЕЦЬ.