Максим Покотило був одним із найуспішніших людей свого краю. Щоправда, не завжди. Багато в житті пережити довелося, перш ніж знайшов Максим Петрович справу всього свого життя, і поступово розпочатий у старому гаражі бізнес переріс у велике підприємство.

Тепер у Максима і філії були по містах, і він легко міг би в столицю перебратися, та тільки у своєму невеликому затишному містечку він почувався набагато комфортніше.

Дружина, Світлана, часто заводила розмову на цю тему. Їй хотілося переїхати у велике місто, але Максим стояв на своєму – тут у нього основне виробництво, тут головний офіс, тут усі рідні, друзі, і тут він би хотів ростити своїх дітей. Але і в цьому питанні їхні погляди розходилися.

Света не бажала ставати матір’ю і намагалася навіть умову поставити – переїдемо у велике місто, тоді й будуть діти. Однак Максим Петрович одразу дав зрозуміти, що ультиматуми йому не подобаються, і Світлана чітко засвоїла урок.

Втрачати чоловіка вона не хотіла, тим паче що шлюб їхній був доволі молодим і, відповідно, хитким. Світлану все влаштовувало загалом – самій їй працювати не доводилося, потреби ні в чому не знала, увагою чоловіка обділена не була.

Щоправда, останнім часом Максим так замотався, у зв’язку з майбутнім відкриттям нової філії в іншому місті, що з дружиною і поспілкуватися толком не було часу. Але він вирішив для себе – щойно повернеться звідти, після офіційного відкриття, неодмінно звозить Світлану відпочити.

Можливо, до моря на тиждень поїдуть – погрітися трохи, а то зима нині видалася люта. Тільки Світлані він вирішив поки не говорити про свої плани, нехай буде сюрприз.

І ось, філія почала роботу, все було зроблено на найвищому рівні, виїздити в рідне місто Максиму тільки ввечері, і він вирішив скористатися часом, що залишився, – поїхати в будинок інвалідів, поспілкуватися із завідувачкою, дізнатися потреби.

Був у Покотило такий пунктик – у кожному місті, де він відкривав філії, неодмінно налагоджував благодійність. Десь дитячим будинкам допомагав, десь реабілітаційним центрам, тут був будинок інвалідів, який, як дізнався Максим, потребує підтримки.

Після розмови і з’ясування ситуації, Максим зробив позначки про потреби закладу, а потім йому показали будівлю, провели до їдальні, провели до палат. І в одній із кімнат Максим затримався, зупинивши погляд на чоловікові, що лежав біля вікна.

— Хто це? – тихо запитав Максим у завідувачки, коли вони вийшли в коридор.

— Юрій Коваль, – відповіла жінка, – травма хребта після аварії. Рідних немає, житла теж, відповідно, і грошей немає на операцію, а за квотою, знаєте ж, як. Чекаємо, звичайно, але надії мізерні. Шкода його, молодий адже ще, – зітхнула вона.

А Максим Петрович її вже погано чув, тільки ім’я пульсувало в голові.

— Мені потрібно з ним поговорити, – сказав і, не чекаючи дозволу, пройшов у палату.

Чоловік лежав, вивчаючи порожнім поглядом стелю, і тільки коли Максим заговорив, повернувся в його бік.

— Юрко, друже! Оце так зустріч! Не думав уже, що побачимося!

— Макс! – обличчя чоловіка прояснилося, – як ти тут? Звідки?

Максим Петрович коротко розповів, як опинився тут, а потім помітив на підвіконні відкритий блокнот із зображенням своєї дружини. Сумнівів не було, це Світлана. Її усмішка, її локони і родимка над верхньою губою. Наче це не олівцем намальований портрет, а справжня фотографія.

— Це хто на портреті? – запитав Максим, не уявляючи навіть, що відповість старий друг.

— Моя дружина, – сказав той і помовчав, прикривши очі, – Світланка, її не стало рік тому через мене. Я з керуванням не впорався на трасі, сам ось живий, а її немає…

Максим Петрович важко ковтнув, не знаючи, як на це реагувати. Але бачачи, що і друг розхвилювався, вирішив не з’ясовувати подробиць.

— Послухай, Юро, я сьогодні відлітаю, але тепер, коли я знайшов тебе, обіцяю дуже скоро повернутися. Я поговорю з лікарями, дізнаюся, як тобі можна допомогти, і зроблю все, щоб ти зміг піднятися.

— Навіщо? – млявим голосом промовив приятель, – Адже я без Світланки моєї і сенсу не бачу в цьому житті, про одне мрію – скоріше до неї піти.

— Ну, це ти, брате, даремно! Життя дано для того, щоб жити! Чи не ти це говорив? І припини такі думки допускати. Скажи, що для тебе привезти? У мене є в запасі кілька годин, зганяю в магазин.

— Нічого не треба мені, Максе, тебе побачив і легше начебто стало, а то вже думав, що зовсім один залишився в цьому світі.

— Ну що ж, тепер ти точно не один, брате! Давай, не розкисай, я дуже скоро за тобою повернуся!

Максим вийшов на вулицю, втягнувши морозне повітря і, схопивши з землі жменьку снігу, довго натирав ним обличчя, борючись із найстрашнішими думками. Як таке може бути? Світлану він упізнав би серед тисячі таких портретів, і ім’я сходиться. Але чому Юрій сказав, що її немає в живих? Питань було багато, а відповідей на них не було.

Недовго думаючи, Максим Петрович зателефонував начальнику свого відділу безпеки і попросив негайно знайти всю інформацію про Юру і Світлану. Усе, до дрібниць.

І щойно Максим натиснув на відбій, як зателефонувала його помічниця, нагадала, що путівки для нього з дружиною заброньовано, як він і просив, післязавтра рейс. Але зараз Максиму ідея з відпочинком не здавалася такою привабливою, і він вирішив скасувати поїздку.

Додому повернувся абсолютно спустошеним. Що ж за таємницю приховує його кохана Світлана, чи в неї є, чи був двійник, як в індійському кіно. Від усіх подібних роздумів голова, здавалося, ось-ось вибухне, і коли Світлана вийшла його зустріти, він відчув, чомусь у цей момент, ніби вкрав дружину у свого друга. Належало багато чого з’ясувати, але він уже зараз відчув відстороненість, яка легким холодом в’ється між ним і Світланою.

— Як з’їздив? – поставила чергове запитання і одразу ж активувала екран телефону, набираючи комусь повідомлення.

— Світлано, ти за мною сумувала? – запитав Максим і пильно на неї подивився.

— Що за запитання? – підвела брови Світлана, – тебе не було всього кілька днів. – Я чекала, так скажемо. Хотіла обговорити кілька питань. Макс, я тут з розуму сходжу. Ніякого простору. Так хочеться в велике місто! Можливо, ти все ж передумаєш? У Маринки, до речі, сина зʼявився. І я подумала, що нам теж час власними дітками обзаводитися, але і будинок замалий, і місто маленьке. Можливо, якщо ти не хочеш у столицю, розглянемо Одесу хоча б?

Максим подумав, що це дежавю. Уже вкотре Світлана починала ці розмови і вела їх за одним сценарієм, тільки діти зʼявлялися завжди у різних її подруг.

Він не став нічого відповідати, сказавши лише, що втомився шалено, і пішов спати.

— Я тоді в кафе сходжу з дівчатами, – крикнула Свєета слідом, але він ніяк не відреагував. Таке теж уже бувало, коли він приходив із роботи втомлений, а вона тікала з дому, посилаючись на те, що їй нудно самій.

Уже наступного дня Максиму повідомили шокуючу новину. Такого він і в маревних думках допустити не міг. І перші хвилини навіть дихати було складно.

Світлана його насправді була в шлюбі з Юрієм. Трохи більше року тому вона переконала його продати квартиру і переїхати в місто побільше, ніж те, де вони до цього жили. Юрій погодився, хоч і без особливого ентузіазму, оскільки Світлану він любив просто шалено. Але на трасі на зустрічну вилетів нетверезий водій, Юрій не зумів уникнути зіткнення. Він тоді був непритомний, отримав серйозні травми, а Світлана відбулася легким переляком.

Вона вирушила в лікарню разом із чоловіком, чергувала навіть під дверима, але коли за кілька днів їй повідомили, що чоловік її залишиться назавжди прикутим до ліжка, вона замислилася – чи треба воно їй.

Поговоривши з лікарем наодинці, вони легко змогли домовитися, адже в неї на руках були гроші, виручені з продажу Юриної квартири. Отримавши конверт із «подарунком», лікар повідомив Юрію, щойно той прийшов до тями, що дружини його не стало на місці події, не оговтавшись, автомобіль згорів з усім майном, відновленню не підлягає.

А Света благополучно оформила розлучення, отримала новий паспорт, змінила прізвище і зняла квартиру в місті, куди вони і прямували з чоловіком. Але й це містечко здалося їй не таким уже й великим.

А оскільки на столицю грошей не вистачало, вона активно зайнялася пошуками заможного чоловіка, витрачаючи гроші на дороге вбрання і розкішний відпочинок. Так вона і познайомилася з Максимом в одному з дорогих кафе, де чоловік постійно снідав. Один спритний трюк, і його кава на її спідниці, а далі трохи чар, якими Світлана завжди володіла, і справа в капелюсі.

У Максима серце стиснулося від почуття, яке він і сам не міг пояснити. Але він вирішив не рубати з плеча. Для початку поговорив із лікарями і дізнався, що операція допоможе Юрію встати на ноги, але необхідно його перевезти в це місто. Знадобиться, звичайно, і реабілітація, але поступово він повернеться до повноцінного життя.

Організувавши перевезення, Максим привіз Юрія в клініку у своєму місті і буквально через кілька днів йому провели успішну операцію.

Попереду була реабілітація, і тільки коли Юрія готували до виписки, Максим зважився розповісти йому всю правду.

Чоловік навіть розплакався, сказав, що дуже радий, що Світлана жива, адже він звинувачував себе весь цей час у її кончині, малював її портрети постійно, розмовляючи з нею, благаючи про прощення, а тепер хоч жити спокійніше можна.

— Юрко, але ти ж розумієш, що вона вчинила, м’яко кажучи, недобре, і особисто я не збираюся їй спускати таке з рук.

— Ну розлучися, якщо не хочеш далі з нею жити, – сказав Юрій, – я, звичайно, теж бачити її більше не хочу, але просто самому мені легше стало. Хоча, в очі їй зазирнути, напевно, не відмовився б.

— Ні, просто так її не відпущу, – Максим розповів Юрію свій план. – Давай, я відвезу тебе до себе, але ти мусиш поводитися так, ніби абсолютно нічого не пам’ятаєш. Впораєшся?

— Ну, ми ж не дарма з тобою в розвідці служили, – підморгнув другу Юрій.

Так вони і вчинили. Привізши друга додому, Максим повідомив дружині, що випадково зустрів його в одній зі своїх підшефних організацій. Самостійно ходити він не може, нічого не пам’ятає, і Максим не може його покинути в біді, тому що Юрій врятував йому одного разу життя і став для нього справжнісіньким братом.

Світлана зблідла, побачивши нежданого гостя, але намагалася тримати обличчя.

— А чому б тобі не оплатити йому якесь житло і не найняти доглядальницю? – запитала вона кам’яним голосом.

— Та тому що я хочу, щоб за ним був гідний догляд, і ніхто, крім тебе, цього зробити не зможе. Я тебе прошу дуже, щоб ти подбала про Юрія, як про рідного, більше нікому довірити не можу. Необхідно стежити, щоб він вчасно приймав ліки, білизну міняти, годувати, поки він не відновиться.

Світлана спробувала заперечити, але Максим одразу пояснив, що заперечення не приймаються.

Кімнату для Юрія Максим приготував заздалегідь, обладнавши її камерами відеоспостереження та професійною апаратурою, адже вони не знали, чого ще від Свети можна очікувати, і не помилилися.

Жінка намагалася поводитися привітно, але більше для того, щоб переконатися – чи справді Юрій зовсім нічого не пам’ятає. Їй доводилося годувати його з ложечки, Юрій добре справлявся з роллю і робив усе, щоб Світлані довелося якомога важче, і щоб виглядало все природно.

Але надовго її не вистачило. Швидко втомившись від ролі доглядальниці для чоловіка, якого вона успішно викреслила з власного життя та зрозумівши, що до Юрія може повернутися пам’ять і тоді їй не минути лиха, Світлана почала активно діяти. Одного ранку вона принесла йому сніданок, але Юрію повідомили по спеціальному навушнику, щоб він цього не їв. Юрій послався, що не голодний, але жінка наполягала і навіть спробувала силою нагодувати його.

Не витримавши, перейшовши на істерику, вона кричала, що він не повинен жити, він їй усі карти сплутав, він просто зобов’язаний піти з її шляху назавжди. У цей час у двері зайшли хлопці, які спостерігали за ситуацією по камерах, і Світлану забрали. А їжу відправили на експертизу.

Незабаром Світлану притягнули до відповідальності за шахрайство, а також за спробу отруєння.

— Не знав, що жінка, яку я полюбив усім серцем, виявиться такою… – Юрій стиснув кулаки.

— Так, Юрчику, вміла вона пил в очі пустити срібний. Ну, нічого, не всі ж жінки такі. Коли-небудь і нам посміхнеться те саме щастя.

Юрій дуже швидко пішов на поправку, а коли він упевнено стояв на ногах, Максим привів його у свою фірму помічником. Вони пообіцяли одне одному більше ніколи не губитися, як це сталося одного разу.

Наближався Новий рік і друзі вирішили відсвяткувати його вдвох. Нікому з них не хотілося зараз ні гучних корпоративних вечірок, ні ресторанів. Вони замовили святкову вечерю додому, сиділи біля каміна і довго згадували роки своєї служби, а потім Юрій задумався.

— Максе, ти коли наступного разу поїдеш у той будинок інвалідів, міг би мене з собою взяти?

— Хочеш подякувати доглядальницям? – усміхнувся друг.

Юрій кивнув.

— Особливо одній. Жінка так старалася мені допомогти. Книжки читала, їжу домашню приносила часом. Запевняла, що все буде добре. Симпатична така, добра, самотня… А я уваги не звертав, усе сумував за Светкою. Тепер часто згадую Клаву, щоправда, не впевнений, що вона через симпатію все це робила.

— А ти не сумнівайся, – підбадьорив Максим, – я теж помітив, як вона плакала крадькома, коли тебе забирали, тож просто завтра й поїдемо, з подарунками, а що, влаштуємо людям свято. Можливо, і Клаву забереш?!

Друзі ще довго сиділи мовчки, спостерігаючи за язичками полум’я в каміні та вірили, що кожного з них у новому році чекає нове життя…

КІНЕЦЬ.