Мені б дуже хотілося їздити з радістю до своїх батьків. Чесно. Але все дуже складно, справді. І я потребую поради. Чи не їздити до них зовсім?

Батьки мої живуть далеко, я за чоловіком поїхала в іншу область України. Вони – у Львівській, ми у Вінниці. Бачимося зараз дуже не часто, Данилко погано переносив дорогу до цього року. Мама приїжджати теж не може – тато хворіє вже другий рік, не самостійний.

Чесно, мені ця зустріч з найріднішими людьми дається щоразу дуже важко. З останнього разу, як ми у них були, минуло три місяці, тоді зустріч наша не була простою. Зараз теж дуже важко все. Не знаю, чи поїдемо до них ще.

Ми зараз 5-й день гостюємо у моїх батьків. У них кругом не дуже чисто – мама не встигає, прибиральницю запрошувати категорично не хочуть. Я хотіла прибрати – мама не дозволила. А малий всюди лізе в цьому безладі і пилі.

А вчора взагалі сцена сталася. Малий щось почав вередувати, не хотів кашу свою їсти. Я його вмовляла і так і сяк, розважала, мультики на телефоні увімкнула. щоб він відволікся.

Мама сиділа на кухні поруч, дивилася на це, дивилася, і в одну мить як вихопить у нього з рук цю кашу і каже:

– Швидко зібрали свої речі і вперед додому, приїхали тут концерти свої  влаштовувати!

І як понеслися ці мамині волання. Чесно, відразу я наче повернулася назад у дитинство, коли я йшла подалі від будинку і ходила десь сама, щоб не чути маминих криків і їхніх з батьком суперечок.

Як прикро і сумно. Сиджу і не знаю куди подітися. Квитки додому тільки через 3 дні. Чоловіку не хочу нічого розповідати про маму, щоб не налаштовувати проти неї. А як вести себе з нею надалі – сама не знаю.

Джерело