У нас із сестрою дуже чадолюбна мама. Он, нас у неї двоє. Мама колись хотіла і третю дитину, але не склалося через проблеми щодо жіночої частини.

І з того часу вона невитрачені запаси материнської любові дарувала дітям подруг. Комусь із них вона стала хресною – і не номінальною, а справжньою. Вона регулярно зідзвонюється з похресниками і періодично допомагає йому по дрібниці.

Ось тільки цього мамі було мало. Вона і з нас із Любою, моєю старшою сестрою, намагалася виховати таких самих обожнювань своїх і чужих діток.

Але ми не успадкували її безмежного чадолюбства. Кожна з нас народила одну дитину – у нас у обох сини.

Спочатку мама безмірно раділа нашим хлопчакам. Ні, вона і зараз їх обожнює, і вони їй відповідають взаємністю.

Тільки мама вирішила, що двох онуків їй мало. І ми неодмінно маємо сходити “за другим”. У хід точилися різні аргументи.

Одна дитина – це лише півдитина, рости одному нудно, а зустрічі із двоюрідним братиком – це так, дрібниці. Треба щоб рідна душа завжди була під боком.

Ось тільки ми слухали, кивали і не поспішали нічого міняти. У Люби іпотека не виплачена, до того ж вона пройшла через післяпологову депресію. Куди їй другу дитину з таким анамнезом?

Так, мама сильно рятувала Любу, коли та ходила сомнамбулою після народження свого сина. Але повертатись у цей стан сестра зовсім не хоче, як і повністю перекладати на чоловіка іпотечний тягар.

У моєї сімʼї іпотеку давно виплачено. Та й декрет мені загалом дався легко. А ось про вагітність не можу сказати того ж самого. То моторошні токсикози, то запаморочення.

Але для мами наші докази довгий час не були вагомими. На слова про Любину іпотеку вона відповідала приказкою про зайчиків і галявин. А про проблеми з фізичним та ментальним здоров’ям мама говорила, що вдруге вони не прийдуть, бо організм уже буде готовим. Але ми з сестрою все одно не схотіли перевіряти це на практиці.

Тоді мама, як вона думала, дістала козир із рукава: пообіцяла більшу частину турбот про нових онуків взяти на себе.

– Все одно я вже на пенсії, часу у мене хоч греблю гати! І старшеньких теж заразом візьму на себе, – говорила вона.

Ми залишилися непохитними. Одна справа – періодично просити маму про допомогу з дітьми, інша – повністю збагрити їх на неї, незважаючи на величезне бажання. Все ж таки дітей ми в першу чергу народжуємо собі.

Одного разу мама почала ображатися на нас. Причому ми, як і раніше, спілкувалися – ми ж сильно прив’язані один до одного, та й не хотілося позбавляти дітей люблячої бабусі.

Під час цих зустрічей мама вічно хмурила брови і сумно зітхала, що не стати їй бабусею втретє та вчетверте.

– У тебе вже є два онуки! Радуйся, дехто й такого щастя не може дочекатися, – застерігали ми маму.

Вона зазвичай у відповідь тільки докірливо хитала головою. Так тривало кілька років, але десь півроку тому все різко скінчилося. Мама перестала просити нас народити ще. Ображені нотки з її голосу теж кудись зникли. Ми здивувалися такими змінами, а розгадка виявилася досить простою.

Мама одного разу усвідомила, що безглуздо ображатись на нас через небажання більше народжувати. Зрештою, тут ми маємо вирішувати самі.

Так, вона не сама дійшла до цієї думки, а завдяки одній подрузі, але ми однаково раді, що все вирішилося світом. Але це так, лірико.

Щоб якось реалізувати материнський інстинкт, який, як і раніше, не згас, наша мама стала, по суті, бабусею для сусідських дітей. Вона тепер та сама сусідка, на яку можуть покластися молоді батьки без дідусів на підхваті.

І це нове покликання знайшло саму маму. Якось їй зателефонувала в сльозах одна мати-одиначка, що живе по сусідству. Тій терміново треба було з’їздити кудись по невідкладній справі, а батьки як на зло виїхали за тридев’ять земель до родичів.

Із подругами теж не зрослося, а няні просили надто багато за свої послуги. Ось та мама і пішла просити допомоги у сусідок-пенсіонерок. Моя мама з радістю зголосилася допомогти цій молодій жінці та відмовилася брати з неї двісті гривень, яку та пропонувала за допомогу.

Далі мама сама запропонувала посидіти з дітьми комусь із сусідів. Так і стала загальною бабусею. За свою допомогу, як і раніше, грошей не бере, але люди все одно прагнуть її якось віддячити.

Батьки дітей щось ремонтують у її будинку. Хтось несе різносоли. А одна сусідка, перукар за фахом, безкоштовно стриже нашу маму.

Тепер мама може вдосталь спілкуватися з дітлахами – їй уже просто не до “додаткових” онуків. Ще й бонуси, хай і негрошові, за це одержує!

Ми теж готові мамі допомогти з господарством, якщо потрібно. Але зараз їй це потрібно все рідше. Словом, проблема вирішилася якнайкраще. Тільки ми просимо маму тверезо оцінювати можливості. Все-таки нагляд за дітьми вимагає уважності та сил, а вона не молодшає.

КІНЕЦЬ.