Даша йшла з батьківських зборів. Знову Вову насвариоа вчителька, домашні завдання не робить, огризається. Що з ним відбувається останнім часом, якийсь розсіяний, нічого не розповідає.

Потрібно щоб чоловік поговорив з ним, батько все-таки. Раптом вона побачила чоловікову машину, стояла біля узбіччя.

Невже приїхав її зустріти? Ось молодець якийсь, здогадався. Даша прискорила крок і різко зупинилася.

Чоловік вийшов із машини з квітами назустріч незнайомій дівчині. Вона обійняла його, взяла букет. Сіли в машину та поїхали.

Що то було? Це хтось взагалі? Висока, з довгим чорним волоссям, у короткій спідниці.

Повна протилежність їй, не високій, зі світлим коротким волоссям. Ігор говорив, що затримається після роботи, новий проект треба обговорити з колегами, опрацювати стратегію.

З цією дівчиною, виходить, працює? За тринадцять років шлюбу жодного разу не засумнівалась у його вірності. Адже добре все було …

Одружилися, бо кохали одне одного, відразу після навчання. Квартиру подарували батьки Ігоря, вони були заможними людьми.

До Даші дуже добре ставилися, а у онуці душі не чули. Батько за станом здоров’я пішов із посади керівника, Ігор посів його місце.

Спершу важко було, потім звик, підлеглі поважали його. Заробляв пристойно.

Купили невелику дачу за містом, часто їздили туди на вихідні, запрошували друзів, батьків. Періодично їздили відпочивати за кордон.

Ігор пропонував Даші піти з роботи, займатися сином, але вона не хотіла бути домогосподаркою та нянькою синові. Робота їй подобалася, лікар — кардіолог, потрібна професія, допомагати людям її покликання.

І що робити тепер? Оскільки у нього стосунки на стороні, значить не кохає її, і незабаром піде до тієї…

Гарячі сльози текли по обличчю.

Як же боляче та прикро… Чого йому не вистачало?

Вони ж завжди були як друзі, всім ділилися, і в подружніх стосунках все було чудово. Ну як так можна — раз, і інша…

Не схожа на Ігоря така поведінка. Ніколи не задивлявся на інших жінок, хоча був привабливим чоловіком.

Прийшовши додому, Даша почала сварити сина.

— Мамо, та годі вже, набридлі лекції твої слухати! — сказав Вова.
— Я тільки почала! Ганна Петрівна дуже невдоволена тобою. Навчальний рік тільки почався, а ти вже поводиться так.

— Як хочу, так і поводжуся! Так само, як і тато! Тепер зрозуміло, чому в нього інша тітка, ти мозок виносила йому, мабуть, як і мені зараз.

— Яка тітка? Ти про що? — у Даші аж голос став сиплим від подиву.

— Та бачив я тата нещодавно, у кафе сидів із красунею, я повз проходив, він не помітив. Що скажеш на це? Даша сіла на диван, затулила обличчя руками та заплакала.

— Мамо, ну ти чого… Не плач…
Син із дитинства не переносив її сльози, боявся, коли вона плакала.

— Ось так, синку, жили, і іншу завів… Адже кохали одне одного…

— Мамо, ну всяке буває. Не хвилюйся так. Я також батька люблю. Але коли він так робить з тобою, то й нехай іде. Проживемо. Не маленький я вже, дванадцять років…
У мене в самого все з рук валиться, засмутився я сильно, звичайно.

— Тож і уроки не робиш?
— Так… Сумно мені. І прикро. Мій батько і таке творить …

Вова простягнув Даші серветку. Вона витерла очі й обійняла сина.

— Я поговорю з батьком. Нехай прямо скаже.

За дві години Ігор приїхав додому. Виглядав сумним, задумливим.

— Дашо, я вечеряти не буду, поїв із колегами, зараз у душ і спати. Втомився дуже.

— Ігоре, я бачила вас… Ти їй квіти дарував, а потім ви поїхали. Я зі школи йшла повз…
Ігор завмер від несподіванки.

— Бачила? Ну… Так. Ніяк не наважувався сказати. У мене стосунки з новою секретаркою, Анжелою. Сам не зрозумію, як це сталося.

— Так, все як уві сні… І що думаєш робити? Втечеш із сім’ї?

— Даша … Я не хочу йти … Але до неї тягне. Тільки й думаю про неї. І тебе кохаю, як не дивно. Не знаю, як пояснити. Ти не думай, що з тобою щось не так. Так. Це я помінявся. Вир нових емоцій, відчуттів. Наче мені п’ятнадцять років.

Вона перша виявила ініціативу, мені ніхто не потрібен був окрім тебе, чесно. Попросила заїхати до неї додому, коробку із документами занести, я допоміг.

З мамою познайомився, нагодували мене вечерею. Запросили ще у гості. Незручно було відмовити, її мати пиріг зі сливами спекла, чай пили. І сам не зрозумів, як закохався. Почали зустрічатися. На дачі у нас… Пробач…

— Фу, як ти міг… На нашій дачі, на нашому ліжку… Ігоре… Немає слів!

— Вибач. Нам краще розлучитися. Не зможу жити тепер, наче нічого не сталося. Сина не кину, гроші даватиму. Квартиру цю вам залишу, а собі машину заберу та дачу.

— Все продумав уже, значить, кому що дістанеться… Ігор, вона ж молода, пограється і покине тебе. Ну, думати ж головою треба, а не іншим місцем. Взяти ось так і просрати сім’ю.

Наступного дня Ігор зібрав речі та поїхав, коли Даші та Вови не було вдома. Сину залишив листа, де намагався пояснити свій вчинок.

Даша з тугою та сумом дивилася на порожні вішалки Ігоря у шафі. Її покинув чоловік. Адже вона його кохала. Завжди.

І від цього болючіше в кілька разів. Ніколи вона не ставила грошей на перше місце. Є вони добре, немаж — нічого страшного. Головне — сім’я, здорові та живі близькі та рідні.

На розлучення вона перша не подаватиме. Йому треба — хай і займається. Нічого проживуть. Подзвонила свекруха.

— Даша, мені Ігор все розповів. Ну як так? Адже добре все було. Що на нього найшло? Криза середнього віку? Що тепер буде? На що йому ця дівчина? Дружина така гарна, син. Ми так засмутилися з батьком, заспокійливими п’ємо, не допомагає, правда….

— Ольга Сергіївно, я сама шокована. Ігор доросла людина, і, мабуть, знає, що робить. Вова прийняв його вибір, але дуже скривджений. Сказав, що не хоче спілкуватися і бачитися.

— Ох, горе якесь… Тримайся, Дашо. Ми вас кохаємо і ніколи не покинемо.

— Дякую! Ми теж вас кохаємо.

За два тижні Ігор приїхав додому. Вови не було.

— Даша, привіт. Мені тут кілька речей забрати треба. Чи можна?

— Забирай, звісно. Проходь.

Даша була здивована його приїзду. Виглядав він погано, сині кола під очима, змарнів, схуд.

— Вова не відповідає на дзвінки та повідомлення. Розумію, образився. Може з часом відійде…

— Може. Ти погано виглядаєш щось. Молода всі соки вичавлює? — хитро запитала Даша.

— Та щось недобре зі мною коїться. Погано весь час, слабкість, апатія, жити не хочеться.

— Хм. Дивно… Зазвичай чоловіки розцвітають поряд із молодими супутницями. Це ж не старі дружини.

— Я розумію твій сарказм. Але мені дуже погано. І фізично, і морально. І верне від Анжели, коли вона поряд. Розумію, що не кохаю її і не кохав, але щось тримає поряд.

— Бери речі та йди. І, до речі, що там із розлученням?

— Не хочу розлучення. Взагалі нічого не хочу.

Ігор сів на стілець і обхопив голову руками. Ну от ще не вистачало тут сцен і сліз каяття.

— Гаразд, вибач, піду я… Не тримай зла…

Ігор взяв сумку з речами та пішов. Даша бачила, що він не бреше, і справи в нього і справді не дуже…

На роботі ділилася всім, що відбувається у її житті з медсестрою Тамарою. За багато років роботи стали подругами.

— Даша, щось мені здається, що недарма це все. У мене сусідка знахарка, давай до неї сходимо. Вона бачить усе.

— Ой, не вірю я в цю нісенітницю. Адже я людина з вищою освітою, ну які ворожки…

— Та й не вір. Просто з інтересу давай сходимо. Зі мною за компанію. Фотографію Ігоря, візьми, про всяк випадок.

— Добре, давай. Посміюся хоч з того марення, що вона нестиме.

Увечері взяла з альбому фото Ігоря, і вони вирушили до бабусі Олени, сусідки Тамари. Вона не виглядала відьмою, звичайна жінка у халаті з гулькою на голові.

Спочатку вона прийняла Тамару. Даша не слухала, що вони там говорили, сиділа у кріслі, у телефоні читала книгу.

— Даша, давай фотографію.

Даша простягла фото та сіла за стіл із ними.

Баба Олена запалила свічку і почала водити нею над фотографією, заплющивши очі. Даша тримала себе в руках, щоби не розсміятися. Ну, цирк на дроті. Зараз у танець із бубном кинеться, напевно…

— Не сам пішов до неї. Тебе кохає.

Тут Даша не витримала і засміялась у голос.

— Так, так кохав, так кохав, що аж закрутив з дівчиною!

— Не смійся. Я бачу більше, ніж ти. Приворот йому зробили. Через їжу. От і збожеволів.

Починається … Ну звичайно, треба ж гроші витягнути …

— Ой, який там приворот… Не вірю я в це. Дорослий чоловік, гормони зіграли, от і пішов. Щодня таке відбувається в різних сім’ях, теж приворот, виходить?

— У нього приворот. Мати дівчини займається цим. Гроші їм потрібні, а не він. А інакше не було. Тому що кохає тебе, сильна прив’язка, без магії не вийшло б…

— І що робити? Все вийшло у них, пішов із сім’ї. — Погано йому. Так завжди буває. Спочатку ейфорія, тягне сильно до дівчини, потім слабкість нападає, як він чоловік неспроможний буде, депресія, може і руки на себе накласти. Він раб чужої волі та бажань.

Сумно все скінчиться. І для нього, і для неї. Карма наздожене і матір, і дівчину. Пізніше не зараз.

Баба Олена прибрала фотографію та подивилася на Дашу.

— Я можу допомогти. Зніму приворот. Але треба витягнути його звідти. Інакше марно.

— Сам пішов, хай сам і викручується. Він не божевільний, у своєму розумі.

— Чим швидше він піде звідти, тим краще. Інакше лихо буде… Гроші я не беру, тож не думай, що я заробити так хочу. Просто допомагаю людям. Надумаєш – звертайся.

Але як би пізно не було. Зведуть чоловіка …
Даші стало страшно. А раптом це правда. Не схожа ця жінка на злу відьму. І гроші не бере, дивно.

— А що треба, щоб зняти приворот?
— Забери його додому, подалі від них, щоб був. Дам тобі молитву, йди до храму та читай перед іконою Богородиці. А решту я сама зроблю вдома, фотографію залиш тільки. Через тиждень має подіяти.

Даша важко зітхнула і погодилася. Раптом це правда, про всяк випадок треба спробувати. Але як його додому відвезти звідти? Подзвонити, сказати, щоб сам приїхав, поговорити, мовляв, треба.

— Ну що я тобі казала? Вона не відьма там якась, допоможе вам обов’язково.

— Дякую, Тамара. Насилу віриться, але я спробую. Скільки непізнаного у нашому житті…

На дзвінки Ігор не відповідав. Дивно, зазвичай передзвонював швидко. Раніше. Прийде з’їздити на дачу.

Машини у Даші не було. Принципово не хотіла, боялася їздити за кермом. Викликала таксі та вирушила на дачу. Ех, колись вони були тут щасливі, смажили шашлик, танцювали, і все було так добре…

Зайшла на подвір’я, постукала у вікно. І сміх, і гріх. Гостя на своїй дачі.
Двері відчинила Анжела.

— Дар’я? Здрастуйте. Не чекала вас побачити…
— Здрастуйте, Анжела. Мені треба поговорити із чоловіком.

— Ігор відпочиває.

— Нічого страшного, мені терміново.
— Ну, проходьте.

Даша пройшла до спальні. Ігор лежав обличчям до стіни, підібгавши ноги.

— Ігоре, привіт. Ти захворів, чи що?.. Він повільно обернувся. Даша побачила виснажене обличчя землістого кольору, щетина.

— Даша? Привіт. Щось сталося?
— Ігорю, син потрапив у неприємну ситуацію, потрібна твоя допомога терміново. На дзвінки ти не відповів, довелося приїхати.

— Що з Вовою? — Ігор підскочив із ліжка і почав одягатися.

— Ти сам зможеш їхати за кермом? Виглядаєш погано.

— Та погано мені щось, все болить… Звісно, ​​зможу. Зараз… Виходь надвір.

Поки Ігор одягався, Даша рушила до виходу. Анжела стояла біля дверей, схрестивши руки на грудях. — Щось у вас трапилося? Куди Ігор їде?

— Повертається до родини. Даремно ви це зробили…

— Ти про що? — Анжела занервувала. Почала руками смикати волосся. — Ти зрозуміла, про що я. Припиніть цим займатися. Покарання прилетить обов’язково… Не боїшся?

— Я зрозуміла… Ти бісишся, що Ігор пішов до мене! Молодої та красивої! І вигадуєш нісенітницю всяку… Ніякого привороту ми не робили! Тут вийшов Ігор.

— Ось як означає… Йди звідси негайно!
Анжела хмикнула і засміялася.

— Та я знайду собі в сто разів краще та багатше! Думаєш, ти мені потрібний був? Так, потрібний. Але ж для кар’єри. І гарного життя. А ти нікчемний виявився на ділі. І приворот не допоміг, тільки гірше стало!

Ігор почекав, поки вона збере речі і піде. Замкнули дачу та сіли в машину.

— Даша… Навіть не знаю, що говорити. Сама все бачила. — Ігоре, вони приворот зробили на тебе. Сама не вірю, що говорю це. Але схоже на правду. І я готова пробачити тебе. Видно цей той випадок, коли ти справді не до чого…

Ігор заплакав, як маленька дитина, схлипував. Даша гладила його по голові. Що ж сталося з їхнім життям?

Минуло два тижні.

Даша ходила до церкви, молилася перед іконою. Баба Олена теж робила все, що могла. Ігореві з кожним днем ​​ставало все краще.

— А що я тобі казала? А ти не вірила, — раділа Тамара.
— Та я вже ні в чому не впевнена… Чудеса та магія існують, як не дивно…

З Ігорем стосунки налагодилися, і навіть стали ніжнішими, ніж були раніше. Вова радів, бачачи батьків щасливими.

Анжела більше не турбувала їх. Звільнилася і зникла у невідомому напрямку. Чи прилетів бумеранг за її дії, невідомо.

— Ну ось ти й спалилася… Я й слова не сказала про це…

—І забирай свого чоловіка! Толку від нього ніякого! Оселилися на цій обшарпаній дачі, замість того, щоб шикарну квартиру купити! І як мужик – ніякий! У нього навіть погано стоїть! Ганчірка, а не мужик!

КІНЕЦЬ.