Відмити б його, але ні сил, ні бажання не було. Город заростав кропивою і лопухом. Але і це Марію Петрівну не турбувало.

Та й минула зима забрала останнє здоров’я. Навіть за бажання боротьбу з бур’янами Марія Петрівна вести б не змогла. Зараз і по дому вона пересувалася насилу. Який вже там город.

Зима була сувора, морозна. Стара піч чадила. Мабуть забилася труба. Та й дрова потрібно було економити.

Тому Марія Петрівна намагалася топити піч не щодня. Тоді ходила по хаті у валянках і потертому пальто.

У магазин виходила ще рідше. Чи багато їй треба. У лютому вона злягла із сильною застудою. Думала все, не вибереться.

Добре, що сусідка Галина забігла провідати. Вона то й викликала лікаря. Лікар оглядав Марію Петрівну не довго. Потім похитав головою, подивився задумливо.

— Ліки не завжди допомагають. Важливе бажання жити і боротися з хворобою.
— Пожила я своє. — Відповіла Марія Петрівна і відвернулася.

Це саме бажання жити тануло з кожним днем. Та й навіщо? Для чого? Для кого? Але хвороба все ж відступила. Галина забігала щодня. Приносила гарячий суп, заварювала свіжий чай.

— Не метушилася б ти, Галочко. — Вмовляла Марія Петрівна. — У самої вдома справ сила-силенна.
— Нічого, нічого, встигну. — Відповідала Галина, розтоплюючи піч. — Я Василю своєму наказала, він прийде в суботу, дров наколе. Вам тепло потрібно, а ви…

Галині було трохи за сорок. Жвава, працьовита, усміхнена. Колись вони з Миколою, сином Марії Петрівни, вчилися в одному класі.

Микола поїхав потім вступати до міста. Там і залишився. Одружився. Олена, дружина Миколи, була красуня.

Бувало приїдуть у гості, так ні води набрати в колодязі, ні з прополкою допомогти. Але Марія Петрівна за це на невістку не сердилася. Лише б Коля щасливий був.

Потім і онук з’явився Слава. Смішний такий, карапуз був. Як підріс трохи, стали на все літо відпускати в село. Дитині в селі саме те – і повітря свіже. З Галкіними синами і ріс.

Потім став приїжджати рідше. Як і вся родина. Кілька разів за літо, та після Нового року. Влітку Олена, жуючи гілочку кропу казала:

— Маріє Петрівно, ну куди ви такий город засаджуєте? У вашому-то віці.

— А ось ви в серпні приїжджайте, зберемо врожай. На всю зиму вам овочів вистачить, — Виправдовувалася Марія Петрівна.

— Мамо, правильно Олена каже. — казав дружині Микола. — Ну, що ми не купимо городину, чи що?

— Та то в магазині, хімія одна! — Відмахувалася Марія Петрівна. — А тут усе своє, натуральне.

До кінця серпня Марія Петрівна крутила банки з хрусткими огірочками, та сливовим компотом. Все думала, відкриють взимку компотик, згадають стару добрим словом.

А з першим снігом сідала в’язати шкарпетки, та рукавиці. Для Олени поменше, рожеві або жовті з візерунком зі сніжинок. Для Миколи зі Славою сірі, та сині. А вже в зимові канікули дарувала.

— Ну куди ви стільки нав’язали? — Хмурилася Олена. — Удома цілий склад.

— Зате в теплі. — Посміхалася зніяковіло Марія Петрівна. Вона й сама розуміла, що не носять її подарунки. Олена он яка модниця, а Микола все на машині. Але все ж вив’язувала дбайливо петлю за петлею.
Кілька разів кликав Микола матір переїхати в місто.

— Квартирку купимо тобі. І опалення, і вода.

— Ні, синку, не поїду. Тут мій дім, і дитинство, і молодість, і спогади про батька твого. Тут моє життя. Ви краще в гості частіше приїжджайте.

— Частіше… А робота?
— А ви у відпустку. — З надією говорила Марія Петрівна.

— Відпустка в селі? — Дивувалася Олена. — Рік працювати заради відпустки в селі. Ну вже ні!

Марія Петрівна тільки кивала у відповідь. Бути ближче до сина їй хотілося, але переїхати вона не наважувалася.

Усе її життя пройшло тут. Раз тільки й їздили з батьком Миколи в обласне місто. Молоді ще були.

Хотілося подивитися, як у великому місті живуть. А потім часу було. Та й що там у місті – метушня, штовханина, пилюка. Інша справа тут у селі. Добре їм тут було, щасливо.

Чоловіка Марії Петрівни не стало двадцять років тому. Микола в інституті вчився ще. Незвично, самотньо Марії Петрівні було, але не кликала сина назад.

Розуміла, які вже в селі перспективи. Ось так і жила в очікуванні, коли син із сім’єю вкотре приїдуть.

А тепер чекати нікого. Розбилися вони минулого літа, коли в гості їхали. Аварія страшна була. Лоб у лоб із фурою навантаженою. Усі троє загинули.

Відтоді й пропав інтерес до життя в Марії Петрівни. Зараз, сидячи біля запорошеного прочиненого вікна, вона згадувала маленького Миколку, Славіка, обличчям схожого на матір, але звичками на батька. Згадувала і сльози повільно повзли по зморшкуватому обличчю.

— Тьотю Маш, як здоров’я?! — Дзвінкий голос Галини повернув Марію Петрівну до реальності. Сусідка стояла біля низенького паркану навпроти вікна.

— Нічого, нічого, Галочко. У самої як?

— От і добре! Пиріжків напечу зараз, із цибулькою свіжою, забіжу на чай увечері. – Відгукнулася Галина і поспішила до будинку.

Через кілька годин Марія Петрівна так само сиділа біля вікна. Тільки прикрила його. Вечоріло, повітря ставало свіжішим, та й комарі.

Сусідські ворота відчинилися, з них вискочив Сашко, дванадцятирічний син Галини. Слідом вийшла сама Галина, несучи закутану рушником тарілку. За нею поспішала Аня, ведучи за руку маленьку Зою.

Сестричкам було вісім і три. Сім’я у Галини була велика. Чотири старших сини, дві молодші доньки.

Та й зараз Галина була в положенні. Василь, чоловік Галини, чоловік міцний, не питущий, сам виріс серед дев’яти братів і сестер. Тож із дитинства мріяв про велику дружню родину. Галина була цьому тільки рада.

— Сашко, води натаскай! — Командувала Галина синові, заходячи в будинок Марії Петрівни. — Зараз, тьотю Марійко, жваво впорається. Не встигнуть пироги охолонути.

— Галочко, возишся ти зі мною, старою.
— Ну не чужі мабуть, стільки років пліч-о-пліч живемо. Таблетки то пили сьогодні? – казала Галина, дістаючи з шафи кухлі.

— Пила. — Зітхнула Марія Петрівна. — Та навіщо вони мені. Скоріше б прибрав мене Всевишній.

— Це ви даремно! А раз вірите у Всевишнього, то знати повинні, гріх таке говорити. Не всі, мабуть, земні справи ще переробили. Ось і не забирає.

— Та які вже в мене справи.

— Баба Маша, а це що? — Запитала Аня, вказуючи на недов’язану рукавицю, з якої їжаком стирчали спиці. Поки дорослі розмовляли, сестрички обстежували кімнату в пошуках чогось цікавого.

— Це рукавичку я в’язала, та не закінчила. — Відгукнулася Марія Петрівна.

— Красива. Рожева. М’яка яка. — Аня ніжно погладила рукавицю. — Подаруйте мені, будь ласка, коли закінчите. — Усміхаючись попросила дівчинка.

— Чому ж не подарувати. — Розгубилася Марія Петрівна. — Подарую.

— А для Зої зв’яжете, поменше? Червоненькі.

— Вгамуйся! — Жартівливо прикрикнула на доньку Галина.

— А я може й сама в’язати навчуся. — Мрійливо промовила Аня. — І собі, і Зої зв’яжу. І Сашку. І… всім зв’яжу! Баба Маша, навчіть мене в’язати.

— А ти приходь, приходь, Ганнусю. Та ось хоч завтра приходь, почнемо вчитися.
— Прийду! — Пообіцяла Аня.

Сашко повернувся з двома відрами води. Електричний чайник, подарований колись Миколою, закип’ятив воду. Сіли чаювати.

— Знову хлопчиська обіцяють. — Сказала Галина, киваючи на круглий живіт. Розсміявшись, додала. — Якось невчасно цього разу зібралися. До кінця літа за терміном. А там якраз урожай. Як усе встигати буду, не розумію. Ну та якось впораємося.

Галина розповідала й розповідала. Що старший на літню практику цього року в місті залишиться. Що в середнього ледь дві двійки річні не вийшли. Що Василя на роботі підвищили до бригадира. І щось іще. Марія Петрівна слухала в пів вуха.

Дивилася на Галину. На дітлахів, які їли пиріжки. І на душі в неї ставало світліше, тепліше.

Захотілося до ранку бути здоровою, щоб учити в’язати Аню. Та й узагалі, пряжі он як багато в шафі. І малюкові, який скоро з’явиться, костюмчиків нав’язати вистачить, і шкарпеток, рукавиць різнокольорових на всіх. А якщо не вистачить, то й докупити можна.

А до кінця літа потрібно зовсім одужати, а то, і справді, хто із засолками та з маленьким Галині допоможе? Їхніх то з Василем батьків давно в живих немає.

А малюкам без бабусь погано. Бабусі обов’язково мають бути. Сухі губи Марії Петрівни розтягнулися в легкій усмішці від цих думок. Маленька Зоя потерла кулачком очі й позіхнула.

— І казки, казки всі згадати треба. — Схаменулася вголос Марія Петрівна.
— Які казки? — Здивувалася Галина.

— Зі щасливим кінцем. Обов’язково зі щасливим кінцем. — Марія Петрівна погладила сонну Зою по голівці.
Тепер вона знову відчувала, що потрібна…

КІНЕЦЬ.