На цій зустрічі випускників було передбачувано нудно. І навіщо тільки вона сюди приїхала? Подивитися на колишніх однокласників, які намагаються зі шкіри геть вилізти, але показати, що чогось досягли за ці довгі 25 років?

Ну так, великі досягнення, нічого не скажеш. Купа дітей, кредитне житло, ненависне подружжя і ненависна робота, яка не приносить ні грошей, ні морального задоволення. …

Мишко, бешкетник і вічний двієчник, якому всі вчителі пророкували кар’єру двірника, потягуючи пінне, погладжував свій великий живіт і посміхався в усі зуби, що залишилися. Цікаво, скільки їх залишилося, зубів цих?

— Ой, дівчата, як я радий вас усіх бачити! Які ж ви красуні!

«Красуні» зніяковіло посміхалися, червоніли, і кокетували відчайдушно, зовсім не звертаючи уваги на своїх супутників.

Так, пошарпало життя цих колишніх дівчат і хлопчаків. Дівчата, яких Мишка назвав красунями, красу свою встигли розгубити, і здебільшого перетворилися на тіток.

Недоглянуті, які не знають косметологів, у безглуздих сукнях неосяжних розмірів, сидять, наминають ці майонезні салати і навперебій розповідають про своє життя.

— Ой, хлопці, а я ж як в педагогічному відучилася, так у нашу школу і повернулася. Вам добре, ви раз у десятирічку приїхали, подивилися на школу з боку, і живете собі.

А я тут кожен божий день. Очі б мої її не бачили, школу цю, настільки втомилася, сил немає. Закрити б очі, та втекти, світ за очі. У мене молодший син уже випускник, вирішив піти після 9-го класу, ніби як і вступити простіше, і можливостей більше. Я навіть і не вмовляю, нехай живе, як знає…

Це Марія Кирилова, розумниця і відмінниця класу, яка просто спала і бачила себе в ролі вчителя молодших класів.

— Що, Марійко, перегоріла? А як же престижна професія, покликання, ім’я-по батькові і таке інше?

Вовка Бондаренко, у минулому хуліган і бешкетник, а нині зразковий сім’янин, батько 3 дітей, дбайливо підтримував за лікоть втомлену жінку в положенні незрозумілого віку зі вселенською тугою в очах.

Це скільки йому, Вовці років? Та за 40 уже, як і всім присутнім. Сильно, в наш час так плодитися. Троє вже є, четвертий на підході…

Та й Марія теж гарна, молодший випускник… Марина мляво колупалася в салаті, подумки підраховуючи вік однокласників і їхніх нащадків і тихо раділа, що вона молода, домоглася всього, про що мріяла, і не тягнуть її назад ці діти, квіти життя… Ну б їх…

— А ось через батьків і перегоріла, Володько. Раніше як було? Коли наші батьки вчилися, та навіть коли ми школярами були. Не дай Боже вчитель поскаржиться на тебе, все, тримайся, так і знай, що отримаєш по перше число. Мамка і розбиратися не піде, задасть тобі, бо знає, що вчитель завжди правий.

Такий девіз раніше був, тому й поважали вчителів. А зараз що? Від горщика два вершки, а вже права в нього! Стоїть, дивиться на тебе безсоромними очима, і каже, мовляв, мамці поскаржуся, вона вам влаштує. І ж влаштовує ж, Вовка! Не школа, а незрозуміло що! Раніше школа вчила, а зараз надає освітні послуги. Та нам вчити ніколи, одні звіти, звіти.

— А кому зараз легко, Марійко? Час такий, усі крутяться, як можуть. Думаєш мені звітів мало? То в податкову, то в пенсійний. Давлять дрібний бізнес, затискають з усіх боків. Нічого, не скаржуся, не нию.

— А що тобі скаржитися? Ти сам собі господар, гроші гребеш лопатою мабуть.

— Так і ти греби, у нас же всім бюджетникам добавки є, невже не вистачає? Приватні уроки давай, якщо зарплати мало…

Марина дивилася на цю перепалку з усмішкою. Стільки років минуло, а нічого не змінюється. Пам’ятається, у шкільні роки Марія теж постійно скаржилася на свою важку долю, і постійно заздрила всім і кожному.

— Ой, друзі, як же я втомилася! Уроки, уроки, уроки. Вам то добре, ви і гуляти ходите, і відпочиваєте, а в мене вже і голова болить, і спина відвалюється.

Той самий Вовка здивовано дивився на Марію і говорив, мовляв, ну не нарікай тут, теж сходи погуляй, хто тобі не дає?

Марія, картинно заламуючи руки, пояснювала, що, мовляв, це тобі, двієчнику, байдуже, однією двійкою більше, однією менше, тобі, мовляв, тато допоможе, а їй, Марійці, треба вчитися, щоб людиною стати, професію здобути.

Вірочка Максимова охала, ахала, і без кінця дивувалася, які ж усі стали дорослі!

— Дорогі мої! Як же добре, що ми зібралися! Шкода, що не всі, але ж як здорово, нехай навіть таким складом нарешті зустрілися. Навіть Марина змогла вибратися… Ну розповідай, Марино, як ти? Бачу, маєш чудовий вигляд, на свій вік і не тягнеш….

Ну починається… Що ти, де ти, як ти… І якщо подумати, то нікому не цікаво ні хто ти, ні як ти. Так, пуста цікавість, зайвий привід потім перемити всі кісточки. Даремно все це, не варто було їхати, щоб подивитися наживо на цю клоунаду.

Адже не хотіла ж, навіть не планувала Марина їхати, одразу ж попередила Вірочку, старосту й активістку класу, що не має в неї часу на всі ці дурниці.

Однак Віра говорила без перестану, здається, навіть і не слухаючи, ніби боялася, що Марина кине слухавку на найцікавішому місці…

— Марино, ти давай, вибирайся. Як – ніяк 25 років минуло з того моменту, як наш 11 клас пустився у вільне плавання. Це, знаєш, доволі таки солідний термін, тим паче, що ти так жодного разу й не приїжджала. Та й не всі дожили до цієї дати. Он, Юрко Мельник, молодий же зовсім, жити та жити, а ось бачиш, як буває? Наталі Коваленко вже 4 роки немає, Кольки Коваля, Яни Романюк, Ганнусі Кравченко… Ой, Марино, летить час. Це скільки ж минуло років, як Ганнусі не сттало?

Вірочка, сумно зітхнувши, замовкла, немов очікуючи на відповідь, і тут же відповіла сама собі…

— Років 15 уже, напевно, так, Марʼя? Ну так, я ж якраз вагітна і була, що на похорон не потрапила…

Марина поморщилася. Фу, ну що за Марʼя? Уже багато років ніхто її так не називає, і зараз так дивно чути це дитяче прізвисько… Ледве відкривши рота, хотіла Марина осадити співрозмовницю, вказати їй на те, що вона не Мар’я, а Марина Вікторівна, і ніколи їй займатися такими дурницями, що зустріч з абсолютно сторонніми людьми аж ніяк не входить до її планів, так само, як і обговорення чиїхось похоронів, і взагалі, де ти взяла мій номер телефону, але чомусь замість усього цього просто запитала:

— А коли ви збираєтеся?

Почувши відповідь, знову поморщилася. Ну яка зустріч випускників? Зовсім незручний час, та й що за привід – 25 років? Навіщо це все? Ні, не поїде вона.

Вірочка, знову сумно зітхнувши, сказала:

— Мар’я, ти не відмовляйся відразу, подумай, ще ж цілий місяць у запасі. Ну і що, що в столиці, не на краю ж світу. Хоч на поїзді, хоч на самокаті. Це Іван наш далеко забрався, у Німеччину із сім’єю поїхав, тому й на зустрічах не присутній, а тобі ж простіше, приїхала, і з класом зустрілася, і в брата погостювала…

Обіцявши подумати, Марина викинула цю розмову з голови і забула, але настирлива Віра ніяк не бажала давати Марині спокій і без кінця нагадувала: мовляв, скоро ж зовсім, що ти вирішила, Мар’я?

За тиждень до випускного, наприкінці листопада Марина в різкій формі відповіла Вірочці, що, мовляв, відчепися вже, га? Не до того мені, тут всі до нового року готуються, справ на роботі сила-силенна, а ти вигадала зустріч випускників. Не поїду.

Що на неї найшло того п’ятничного вечора? Якась ностальгія нахлинула. Стало так сумно від усвідомлення того, що й справді, вони, їхнє покоління, мруть, як мухи.

Юрко, Наталя, Колька, Янка, подруга дитинства. З Анькою хоч і не дружили ніколи, а навпаки, були заклятими ворогами, але теж шкода.

А скільки залишилося їй, Маринці? Скільки їй самій того життя відміряно? А братові її, Валерці? Адже він на цілих 12 років старший. Скільки вони не бачилися? Та як матері не стало, так і не бачилися більше. Якраз напевно 20 років і минуло вже…

Нерозумно посварилися, безглуздо.

Марина, молода, амбітна, після школи замахнулася не куди-небудь, а в Київ. Вона завжди свавільна була, шкідлива.

Тоді вся сім’я намагалася напоумити “Мар’ю”, спустити її з небес на землю, але безглузда провінційна дівчина, помахавши перед сім’єю атестатом з одними п’ятірками, поставила ультиматум: Або ви даєте мені грошей, і я їду до столиці, або ви не даєте, але я все одно їду.

Мати тоді всі заощадження витрясла, позичила у всіх, у кого могла, і дочка поїхала. Само собою зрозуміло, столицю не здивував чудовий атестат, а амбіції й поготів, а тому повернулася Марина додому, підібгавши хвіст, і вступила до столиці, але вже на наступний рік, вирішивши, що бухгалтер – професія не найгірша, а гарний бухгалтер і зовсім на вагу золота.

Що й казати, не прогадала Марина. Гризла граніт науки, вчила, зубрила, загалом, зробила ставку не на зовнішність, як та ж Янка, а на свої світлі мізки.

Янка, та як метелик, пурхала з квітки на квітку, а простіше кажучи, від чоловіка до чоловіка. Зовнішністю природа її не обділила, а тому увагою з боку протилежної статі вона не була обділена.

І де вона зараз, ця Янка? Один горбок і нагадує про те, що жила колись на землі така красуня. Заборонені речовини мало кого відпускають, ось і Янка згинула, пропала. Навіть пам’ятника гідного не заслужила, так, найдешевший пам’ятник із хрестом, та фотографія зі шкільних років. І навіщо жила? Чого домоглася?

Марина теж не промах не була, і уваги їй вистачало, та тільки не розмінювалася вона на багатеньких одружених, не хотіла бути на других ролях, хотілося їй усього й одразу. Щоб і гроші в чоловіка, і зв’язки, і вона відразу в дружини законні…

У Володьці розгледіла вона потенціал. А що, вдівець, без тягаря у вигляді дітей, офіцер, у якого майорить перспектива переведення до столиці. Ну і нехай старший, що такого? Йому майже 40, їй ледь 20 виповнилося. Краще так, ніж із ровесниками сопливими поневірятися, та чекати манни небесної. Не для неї це все, коли разом і в вогонь, і в воду.

Навіть зусиль особливих докладати не довелося, поплив Володя, як теля, що теля, яке мамине вим’я побачило. … Марина тоді одразу сказала, мовляв, усе буде, але після весілля, а Володя й не опирався, закохався, як хлопчисько.

Мати, коли дізналася, що Марина тепер чоловіча дружина, просто сіла там, де стояла.

— Як же так, Марино? А весілля? Гості там, викуп, подарунки…

— Ой, мамо, я тебе благаю… Ну кому потрібен твій викуп із короваями та продажем млинців? Тільки ганьбитися. Минуле століття якесь. Сервізи, комплекти постільної білизни та купа народу, більшість із яких я й не бачила ніколи. Ми просто розписалися з Володею, і через 2 місяці їдемо до столиці.

— До столиці? А як же ми?

— А що ви? Ну живете, і живіть собі далі.

Маринка тоді приїхала в містечко, батьків із чоловіком познайомити, та й документи заодно переробити.

Усе шипіла на батьків, обсмикувала їх без кінця і краю, мовляв, не ганьбіть мене, помовчіть. І мовчали батьки, намагалися зайвий раз і рота не відкривати, щоб Марина не сердилася. Валерка подружився з чоловіком Володимиром. І на риболовлю його тягнув, і на полювання. Вони ж майже одного віку… Володя радів, відпочивав душею, а Маринка сердилася, хмурилася і бурчала на брата, мовляв, сам непутящий, ні риба, ні м’ясо, тільки й діла, що з вудкою та рушницею бігати, давай ще й чоловіка мого долучи до цієї дурниці. Він людина серйозна на відміну від тебе!

Ледве приїхала Марина, і знову в дорогу зібралася, цього разу зовсім не близький шлях обрала донечка.

Мати, проводжаючи доньку в доросле життя, плакала ридма, немов передчуваючи, що більше й не побачить доньку.

Так і вийшло. Життя в столиці захопило Мар’ю, взяло в полон, і ніяк не хотіло відпускати. Спочатку розваги, потім робота, потім ще багато чого, не до гостей, не до поїздок. Усе бурчала, мовляв ну куди нам їхати, мамо? У Володі служба, у мене робота, та й узагалі, чи зараз відпочивати? Ну поговорили з тобою, і досить.

А потім їхати довелося. Згнітивши серце, знехотя, довелося відкласти і службу, і роботу, зірватися в одну мить, раптово, негадано і неочікувано, бо стара з косою і не питає, і не чекає, а приходить тоді, коли їй самій заманеться.

Коли Валерка подзвонив і сказав, що матері не стало, Марина спершу не повірила, потім хотіла вигадати відмовку, щоб не їхати, а потім Володя, перший раз за все життя, стукнув кулаком по столу і сказав:

— До живої матері не їхала, все виправдовувалася, так хоч до холодних ніг з’їздити треба, вшанувати пам’ять.

Прощання Марина не любила так само, як і весілля. На весіллі як буває? Наречений вдає, що кохає наречену, наречена вдає, що кохає нареченого, родичі посміхаються, веселяться і вдають, що кохають молодих, а на ділі їдять і п’ють на халяву.

Власне, похорон мало чим відрізняється в цьому плані. Усі роблять вигляд, що сумують за небіжчиком, говорять пафосні промови про те, якою чудовою людиною був чи була, витирають фальшиві сльози, а на ділі п’ють, їдять, і під кінець заходу забувають, де перебувають, і ледь не пісні співати починають.

Так було і на прощанні бабусі з дідом, і в батька. Марина, якій на поминальному обіді батька і шматок у горло не ліз тоді в сльозах втекла, аби тільки не слухати цю маячню, а тому зараз, тільки як уявивши, що те ж саме чекає на неї і на прощанні з матірʼю, знову скривилася, але проти чоловіка йти не наважилася.

Там, на похороні матері вона вперше познайомилася з другою дружиною брата. Жінка проста, без претензії на розкіш, метушилася, підносила готові страви і забирала брудні тарілки.

На весілля брата Марина не приїжджала, як зазвичай, пославшись на зайнятість, відбулася черговим привітанням і невеликою сумою грошей, і зараз, дивлячись на цю жінку, Мар’я думала, яким же примітивним є її брат…

Уся якась сільська, проста, з пухкими щоками, розлучена з дитиною. Невже Валерка зовсім нічого не бачить? Ну і навіщо вона йому здалася, ця Іра?

Коли Валерка, винувато дивлячись на молодшу сестру, сказав, що хотів би перейти до материнської хати, вона, презирливо глянувши на нього, намагалася підібрати слова, щоб у різкій формі повідомити, що він невдаха, але Валерка, бачачи невдоволення на обличчі сестри, поспішив сказати:

— Ти не думай, Мар’я, я тобі все виплачу, адже ми обидва спадкоємці. Навіщо продавати будинок будь-кому, коли я в тебе викуплю твою половину, і буду жити своєю сім’єю. Іра в положенні, скоро малюк буде. Мар’я, то що скажеш? Не відразу викуплю, частинами віддаватиму. Так і ти будеш їздити не в гості, як до себе додому.

Марина знехотя кивнула головою, мовляв що вже там. На тому й розійшлися. Навіть на 9 днів не залишилася Марина, ніколи, мовляв ви вже тут самі, без мене.

А потім закрутилося, закрутилося, полетіло життя, тільки встигали миготіти миті.

Без жалю переступила Марина через Володю, коли на обрії замаячив перспективніший і вигідніший у фінансовому плані кандидат на роль чоловіка, без жалю почала вимагати з брата всю суму за свою частку разом, просто зараз і негайно, коли з’явилася можливість стати співвласницею фірми.

Валерка тоді мало не плакав, мовляв, ну ніде мені взяти таку суму, домовлялися ж, Мар’я, що частинами буду віддавати.

Марина, хмикнувши, сказала, що, мовляв, не Мар’я вона, а Марина Вікторівна, і ці частини їй ні в яке місце не впиралися. Або всю суму разом, або будинок на продаж.

І адже викрутився Валерка. І гроші відразу знайшов, без усяких частин. Та й Володимир не пропав, живе собі,

Як звик, по накатаній доріжці. Без цілей, без амбіцій і планів на майбутнє. Як то кажуть, день минув, і слава Богу.

І невтямки Марині було, що Валерка з Ірою обидва в кредитах загрузли, щоб гроші виплатити Марині, а Володька ледь у петлю не поліз. Її які проблеми? Володька – тюхтій, амеба, який звик задовольнятися малим, а їй, Маринці, треба більшого. А те, що у Валерки з арифметикою біда, Маринку теж мало хвилює. Хочеться йому жити в батьківській хаті – будь добрий, виплати борг сестрі, і живи. А якщо не можеш виплатити, то чиї це проблеми? Вже точно не Маринчині. От би чекала вона роки 3, поки б він розрахувався! А жирно не буде?

Отримавши з Валерки всю суму, Марина, здавалося, й забула, що є в неї старший брат. Настільки загрузла вона в цьому бізнесі, у новому шлюбі, що все своє минуле життя просто-напросто перекреслила.

Ще й дивувалася, коли Валерка сам їй телефонував. Це був не пустий інтерес, не черговий дзвінок у вигляді привітання зі святом, а справді інтерес, справжній, непідробний. І тим паче смішно Маринці було отримати в подарунок від брата на день народження кілька тисяч, мовляв, з днем народження, Мар’я, порадуй себе.

От наївний! Ну чим вона може потішити себе цими копійками, коли вона – вже не співвласник, а повноправна власниця фірми, і грошовий обіг цієї фірми дорівнює такій сумі, що Валерці й не снилася…

І Марина, звично морщачись, скидала деяку суму братові на іменини, на Новий рік, племінникові на цукерки, дружині брата на помаду, і на всі дзвінки відповідала неохоче, а на запрошення в гості відбувалася лише обіцянками, мовляв, пізніше, потім колись. …

Того нещасливого п’ятничного вечора Маринку накрило. Чи то Вірочка, староста й активістка, була тому виною, чи то ще щось, а просто задумалася Марина про те, для чого вона живе…

Ось є в неї квартира з панорамними вікнами, шикарний краєвид із цих самих вікон, меблі дизайнерські, вартістю як крило літака, одяг не з мас-маркету, салони, фітнес, масажі і таке інше, а сенсу?

Ні чоловіка в неї немає, ні дітей. І сім’ї немає. Чоловік, ну той, який перспективніший за Володю, незабаром без жалю проміняв її на молодшу, красивішу і фігуристу. Звісно, щедрі відступні були приємним бонусом, які дозволили стати Марині вже власницею фірми, але хіба в цьому щастя?

Є брат, Десь там, далеко в маленькому містечку, який в останні кілька років і дзвонить тільки у свята. Є фірма, є салони, фітнес, тренажери, подруги, життя в столиці, безбідне, сите, але немає найголовнішого, простого, жіночого щастя.

Того дня Марина, піддавшись емоціям, зайшла на сайт і забронювала квиток на потяг.

А котися воно все! Уся ця столиця, квартира, робота. Один раз живемо. Поїду, будь що буде. Хоч до матері з батьком на цвинтар сходити…

Зателефонувала Вірі: чи не пізно ще одне місце на зустрічі забронювати?

Віра зраділа, і запевнила, що не пізно, все вирішимо, ти головне приїжджай!

Валерка, братик… Зрадів, мовляв Мар’я, в чому проблема? Приїжджай, чекаємо. І до батьків сходимо, і вдома посидимо…

І зараз, сидячи в цьому задушливому залі, з юрбою немолодих, сторонніх їй людей Марина вже шкодувала, що приїхала сюди, піддавшись емоціям.

Хотілося вже опинитися в номері готелю, який вона забронювала ще до приїзду, до того, як опинилася вона в місті свого дитинства…

Ледве як вирвавшись від колишніх однокласників, Марина викликала таксі і поїхала до брата. Зараз посидить трохи, забере свою сумку, і поїде в готель, де нарешті зможе відпочити…

На жаль, від брата так запросто вирватися не вдалося. Зібралися якісь люди, начебто родичі, яких Марина пам’ятала дуже смутно. Валерка, худий, втомлений літній чоловік, метушився навколо своєї сестри, намагаючись їй догодити.

— Мар’я, салатик ось, Ірочка робила, овочевий…

— Сирок, домашній, Іра сама… І на продаж, і собі, спробуй, ти такого у своїй столиці не їла…

— Курочка, Мар’я, ще зранку ходила, а зараз ось, на тарілці в тебе…

Якось не по собі було Марині і від усього цього збіговиська, іменованого сім’єю, і від салату, і від сиру, і курка ця, яка ще зранку…

Не замислювалася Марина ніколи про долю нещасних курей, а тут якось неприємно раптом стало. Ходила собі перната, клювала зернятка, чистила пір’ячко, і раптом, на догоду комусь, та хоч би й їй, Мар’ині, поклали її голову на пеньок, позбавили нещасну пір’я, і засмажили в духовці, з часником і спеціями…

— Я втомилася, Валере. Спати хочу.

Заметушився Валерка, забігав. Глянув красномовно на дружину свою, мовляв, готова постіль?

— Ходімо, Марино, покажу тобі, куди лягти.

Навіщось пішла Марина. Начебто і той самий будинок, у якому росла вона, але ж той, та не той. І шпалери з’явилися замість білих, вапняних стін, і меблі, нехай і не дорогі за столичними мірками, а все одно сучасні.

— Там наша спальня, Марино. Ми батьківську спальню під себе переробили, не ображайся, але в подружню кімнату не покладу тебе. Тут Валюшка спить, я тебе до неї покладу. Вона на матраці поспить, а ти на ліжко лягай, я все поміняла, чистеньке постелила. Могла б у залі, але сама розумієш, там Іванко спить, куди вже я тебе?

Марина, немов прокинувшись від сну, повідомила, що не варто турбуватися, вона ось зараз машину викличе і в готель поїде, мовляв, номер уже забронювала.

І Іра, і Валерка здивовано дивляться на неї, мовляв, що ти вигадала, Мар’я? Ну який готель? Лягай спати, не вигадуй…

Ледве вирвалася Марина з цього сімейного полону… Ні, ось придумали теж! Дитина, дівчисько-підліток буде на підлозі спати, в одній кімнаті з чужою їй, незнайомою людиною, начебто тіткою… У залі хлопець дорослий, там, за стіною, Валерка з Ірою… Ні, не звикла Марина так жити… Одна зараз живе, у трьох кімнатах, і то місця собі не знайде, а тут один на одному…

Лежала в казенному ліжку Марина і ніяк не могла заснути. У голові крутилися події останньої доби. Потяг, приїзд у рідну домівку, коротка розмова з братом, зустріч з однокласниками, знову дім, рідний дім, яким зараз володіє брат… Його здивований погляд, і голос, повний розчарування…

— Як це в готель, Мар’я?

— Вибач, Валеро, не звикла я в таких умовах жити. Ну що це – дитину з ліжка виганяти, та й узагалі, ви тут і без мене один на одному живете, ні поспати, ні поїсти, ні помитися толком. Я інакше живу, братику, і так як ви я не вмію…

Але ж образила вона брата… Дуже образила… Треба ж, пані яка! Не звикла вона! Умови, те та се… А в дитинстві, тоді, давно, жили ж вони з Валеркою в одній кімнаті. І ванної не було, і туалет на вулиці, і він, старший брат, горщики за нею носив… І як добре тоді було, без усіх цих амбіцій, без пафосу, без ось цього всього… І була вона тоді просто Марʼєю, а не Мариною Вікторівною, без претензії на розкіш, на все це…

Чомусь захотілося Маринці, як тоді, в дитинстві, притулитися до Валерки, обійняти старшого брата міцно-міцно, втупитися в його груди і стати тією самою Мар’єю, маленькою, беззахисною дівчинкою…

Встала Марина, натягнула спортивний костюм, куртку, і вийшла з номера. Ой, будь, що буде, мабуть, не спить ще Валерка?

Валерка не спав… Сидів на ґанку, димів. Побачивши таксі, що під’їхало, стрепенувся, підскочив, визираючи через високий паркан, немов когось чекав…

— Маринка, сестричко…

— Мар’я я, Валерка…

І сиділи вони, обійнявшись, і плакали, і сміялися, і диміли одну на двох. І обурювалася Мар’я, мовляв, що за гидоту ти палиш, Валерко? Це ж отрута в чистому вигляді! Або кури нормальні, або зав’язуй!

Валерка, сміючись, лаявся на сестру, мовляв, ти б узагалі мовчала, мати майбутніх племінників! Їй ще дітей заводити, а вона тут димить сидить…

Мар’я, давши волю емоціям, плакала ридма, розповідаючи братові про все, що було, мовляв, яка я мати, Валерко? Мені років скільки?

І Ірина, дружина Валерки, вийшовши на вулицю в цю листопадову, морозну ніч в одній сорочці, мовляв, ну що ви родичі, досить дупи морозити! Чого розсілися тут? А ну бігом до хати, а не то застудитеся, лікуй вас потім…

І в хаті, за столом, пила Маринка нарівні з братом не елітні напої, а звичайну сільську настоянку…

І говорила, говорила, говорила… Про те, що втомилася, що немає сил, що хоче ось так, по простому, дім, сім’я, чоловік і діти…

І Валерка, брат, кивав головою, немов розуміючи, і говорив, що вони – сім’я, і вона, Мар’я, може в будь-який час приїхати.

— Маринка, мій дім – твій дім… Приїжджай, ми завжди раді…

І Маринка, ковтаючи солоні сльози, просила вибачення, мовляв, пробач, Валерко, і за маму, і за дім… Ну не могла я інакше, сам розумієш, це столиця, це гроші…

— Та що вже там, Мар’я. Права ти, слів немає. Кому потрібні ці частини? Гроші рахунок люблять, а рідня… Та гаразд, що вже. Викрутилися ж…

І їдучи додому,  Мар’я плакала, присягалася і божилася, що не загубиться, телефонуватиме, писатиме, і обов’язково приїде влітку, і до батьків на могилки, і до брата на іменини…

І знав Валерка, що не приїде Мар’я, і знала Мар’я, що все це просто слова… І весь цей візит не що інше, як проста жіноча слабкість, яка більше не повториться, і дай Боже щоб зустрітися ще хоч раз за цього життя.

І знову закрутить життя, і буде Марина Вікторівна знову залізною леді, а Валерка, брат її, буде простим мужиком, сином, батьком, чоловіком і дідом… І йтимуть однокласники, а Марина, вона ж Мар’я, сидітиме в столиці, у своїй квартирі з панорамними вікнами, і думатиме:

Як добре, що й ніхто мене не тягне назад… Діти, квіти життя, ну б їх… А взагалі, скільки мені того життя залишилося?…

КІНЕЦЬ.