Різниця у віці з моєю молодшою ​​сестрою була лише два роки. Звичайно, коли ми навчалися в школі, я могла без особливих проблем “клацати” її завдання з математики, фізики, підказувати правильні відповіді з інших предметів, і сестра цим досить довго користувалася.

Моя шкільна кабала стосовно сестри, тяглася приблизно до шостого класу. Потім мені стало просто ніколи вирішувати їй завдання та приклади.

Мені вистачало і своїх уроків, та й завдання сестри теж, з кожним роком, вимагали вже не відповідей на око, а часу, щоб вдатися і правильно розв’язати поставлене питання.

Маринка почала ображатись, коли я відмовлялася їй допомогти:
– Ось, тобі раз-два і готово, а мені сидіти невідомо скільки, навіть погуляти не зможу!

Я порадила сестрі бути уважнішою на уроках і намагатися заглиблюватися в суть нових тем з предметів, щоб потім швидше розбиратися з домашніми завданнями.

Марина сприймала мої відмови в багнети, навіть скаржилася батькам, але вони, слава Богу, коли зрозуміли, що вона мене хоче просто використати, приструнили сестричку, і я позбулася її шкільних домагань.

І ось – ми з Мариною стали «великими дівчатками». Вона вийшла заміж, я, поки що, у творчому пошуку. Сестра в стосунках обігнала мене дуже суттєво, поки я розбиралася з нареченими, у неї з’явився син, і я отримала звання «тітки».

Зустрічаючись, Марина озвучувала мій «титул» досить іронічно:
– Як там наша тітка Наташа поживає?

Я підтримувала гумор, розуміючи, що образитися – ще більше розвинути бажання Марини завуальовано висловити свою перевагу, мовляв, вона вже мама, з чоловіком, а я – у «невагомості».

Коли у Марини з’явився син, бабусі активно почали допомагати сестрі з дитиною, вони просто тремтіли над Владиком і сперечалися, кому з них йти гуляти з коляскою, чи вправлятися з онуком у квартирі.

Але згодом я помітила, що бажання бабусь відвідати Владика стало помітно менше, якщо раніше питання було в тому, хто це зробить, то потім – як цього уникнути.

Я не розуміла суті таких змін, забувши моменти дитинства, коли Марина мене напружувала зі шкільними зошитами. Але один епізод розставив усе на свої місця. Виявляється, нічого в психології сестри не змінилося.

У п’ятницю ввечері Марина зателефонувала і попросила мене в суботу рано приїхати до неї. Найкраща подруга запросила її на день народження за місто.

У чоловіка була робоча субота, бабусі пішли у відмову, і залишався один варіант няньки для півторарічного Владислава – рідна тітка, тобто я.

Сестра мало не плакала в телефон, благаючи врятувати, і я пішла їй назустріч, погодилася, хоча, в глибині душі, було передчуття, що дарма це роблю.

Вранці я приїхала до сестри, її чоловік на той час уже пішов рятувати своє будівництво. Я отримала інструктаж, що Владик їсть, коли спить, коли гуляє, де лежать памперси, як розкласти-скласти коляску, і Маринка відбула на пікнік.

Щиро кажучи, мені навіть сподобалося поратися з племінником. Він у нас досить спокійний, керований, тому всі пункти, які позначила його мама, ми пройшли легко.

Владик їв, без примх дозволяв себе одягати на вулицю, добре спілкувався в пісочниці з такими ж за віком друзями, після свіжого повітря та казки, проспав добрих дві години. Потім були різні домашні ігри, малювання, решта, чим можна розважити дитину.

Годині о сьомій вечора прийшов тато Владика… Ну, як прийшов, ввалився у двері, коли я почула, що він намагається потрапити у квартиру, але не може вставити ключ у замок.

Як з’ясувалося, вони щось відзначали на роботі, чи то ювілей колеги, чи проводжали когось у відпустку, неважливо. Владик у цей час був у своєму ігровому куточку, а я, ґрунтовно напружившись, допомогла зятю відійти до сну.

Стрілки годинника наближалися до дев’ятої, сестра затримувалася, і мені довелося викупати племінника, та покласти його спати.

У сусідній кімнаті смачно хропів його тато, а я сиділа під торшером із книгою, і чекала на появу Маринки.

Дзвонити їй і квапити швидше їхати додому, я не стала, вирішила дати сестрі розслабитися на повну, тим більше з огляду на «розслаблення» її чоловіка.

І ось майже опівночі прибуває моя молодша «мадам», під мухою, але не критично. Настрій у неї, правда, був якийсь дивний, на три з плюсом.

Марина пробіглася по квартирі, матюкнулася на сплячого чоловіка, поправила ковдру у сина, а потім «подякувала» за проведений з ним день мене:

– Ну що, Влад не вередував? А ти, хоч би пропилососила у квартирі, чим сидіти з книгою, невже важко було збагнути, я завжди по обіді наводжу порядки, поки дитина спить… Хоча, ну так, ти ж ще не знаєш, що це таке – все встигати…

Почувши це марення, я відразу згадала, як сестричка нила, щодо завдань. Як не дивно, навіть агресії на неї не було, але й залишати без реакції такі заяви не хотілося. Тому відповіла я стримано та конкретно:

– Марино, ти на мене більше не розраховуй, а тому, хто наступного разу сидітиме з Владиком, напиши, коли пилотяжити, або пральну машинку коли вмикати. Ще краще – роби це сама, як уроки у школі!

Тепер ми із сестрою не спілкуємося. Вона, бачите, образилася на мене! Мені, звісно, байдуже, але зло бере, що вона така хитра, та нагла.

Замість подяки, чути на свою адресу дорікання, та зауваження – я більше не хочу! Вона вже всіх допекла! Тож нехай сама порається, якщо така недолуга! Я слушно міркую?

КІНЕЦЬ.