Ми з чоловіком та дітьми живемо у своєму будинку на околиці міста. Будинок цей дістався нам від батьків чоловіка: будова вже, звичайно, стара – латаємо, як можемо. А ось сад – розкішний, площею понад п’ять соток.

Плодові дерева в ньому садив ще мій свекр, деяким з них вже більше 30 років. У нашому саду ростуть яблуні кілька сортів – зимових та літніх, груша, вишня і навіть два абрикосові дерева.

Звичайно, дарами нашого саду любимо пригощати і друзів, і родичів. Але аж ніяк не думали, що серед найближчого оточення заведуться у нас справжні садові злодюжки!

У розпал сезону, коли зріють яблука, стала помічати, що ніби обриває їх хтось. Я спочатку думала, що здалося. Вирішила поділитися сумнівами із чоловіком:

– Міша, мені здається, у нас яблука хтось збирає. Тільки надивлюся стиглі – вже немає їх на гілках через пару днів.

– Та не може бути такого! Аврора б тут таке влаштувала – одні клапті від злодюжок би літали. І сусідка б її гавкіт почула, нам сказала б!

Аврора – це наша собака, 7-річна вівчарка. Член нашої родини та сторож всього будинку та ділянки. Коли ми йдемо на роботу, а діти – до школи, спускаємо її з ланцюга, і вона вільно бігає ділянкою.

І справді – сусідка, бабуся похилого віку, відразу б на гавкіт собаки поскаржилася! Чудеса, та й годі!

Вирішила я вдома залишитись, подивитися – хто ж це понадився до нас у сад за яблуками. Прокинулася вранці, проводила своїх – когось до школи, когось на роботу – і зайняла місце у пункті спостереження, біля вікна.

І бачу я таку картину: відкривається хвіртка, і у двір заходять… моя мати та її старша сестра – моя хресна! І у кожної в руках по порожньому відру.

Пройшли непрохані гості в сад, взяли драбину, та так жваво для стареньких свого віку стали яблука збирати – дається взнаки досвід роботи в колгоспах! Звичайно, Аврора ні звуку не видала – це ж свої, вона їх знає.

– Може, і господарям залишите хоч по яблучку спробувати? – крикнула я з ганку.

Від несподіванки мама випустила цебро, яблука покотилися, і сама вона мало не полетіла зі драбини.

– Ой, Катя! Ти вдома? – щиро здивувалася мати.

– Так, уяви собі. Зненацька, так? Мам, ви чого творите? А вам, тітка Маша, не соромно? Обнагліли – чужий сад обносити на старості років? – Почала лаятися я.

– Маша, та я ж і не знала .. Мені Таня сказала, що ти дозволила … – забурмотіла тітка.

– Як же, дозволила! Чого ж тоді мама вас не привела у той час, коли ми вдома? – обурювалася я. Тітка тільки знизала плечима.

– Ну знаєш, люди, могла б такий шум і не піднімати. Он скільки яблук у вас. Уся земля засипана! – З несподіваною сміливістю подала голос моя мати.

– Так? І чого ж ти з землі сама не збираєш? Адже червиві на ринку не візьмуть, правильно? Ви ж туди прямо куруєте? – моєму обуренню не було меж.

– А хоч би й на ринок! На одну пенсію нині не проживеш! – Продовжувала виступати моя мама.

– Мам, ну вже ти соромилися б таке говорити! Продукти сумками тобі возимо, ліки – будь-які. А сад і город – та приходь у будь-який час і бери, що хочеш! Що ж ви таким займаєтесь на старості років! Слів немає! – обурювалася я.

Мама з ображеним виразом обличчя й потиснутими губами пройшла повз мене зі своїм порожнім відром, тітка похмуро ступала слідом.

Я подивилася їм услід і мало не розплакалася. Ну гаразд, є всіма забуті бабусі, яких ніхто не доглядає. Таке свіже яблучко з саду подарунком здасться! А цим чого не вистачає?

Адже знає, скільки праці ми з чоловіком та дітьми вкладаємо у цей сад. Вже й частини дерев позбутися хотіли, та рука не піднімається – для чоловіка це пам’ять про батька. Адже ми завжди маму пригощаємо та запрошуємо – приходь, бери і фрукти, і овочі. Але навіщо ж потай? І в таких кількостях!

Якщо вони в мене щодня по два відра яблук навіть хоч тиждень збирали – нормальний урожай у стареньких вийшов! Отак живеш, думаєш – все знаєш про людину, а тут такі новини.

І тепер мати матиме чекати, що я сама перша миритися прийду – з поваги до старших. І щиро вдаватиме, що не розуміє, в чому проблема. Адже «старенькі-розбійниці» влаштували переполох – і не знаєш, як всю цю кашу розгребти тепер!

КІНЕЦЬ.