— Ба, казку розкажеш? – запитав шестирічний Ілля.

— Так, тільки коротку. Бо тобі давно вже пора спати. Завтра не проснешся зранку у садок. – Анна поправила на онукові ковдру.

— Встану, – пообіцяв Ілля.

Ганна вимкнула верхнє світло, залишила увімкненим тільки бра над ліжком, узяла з полиці книжку, вдягнула окуляри та знову присіла на ліжечко онука.

— Не так, лягай до мене, – попросив Ілля і відсунувся, поступаючись бабусі місцем.

— Я так засну. – Але онук дивився так благально, що Анна зітхнула і прилягла поруч із ним.

Ілля тут же щільніше присунувся до неї і позіхнув.

Анна почала читати, раз у раз прислухаючись до сопіння онука. Коли вона переконалася, що він спить, обережно встала з ліжка і вийшла з дитячої кімнати, прикривши за собою двері.

На кухні вона помацала бік чайника. Здалося, що гарячий ще. Налила в чашку чай і сіла за стіл. «Де ж Алла? Уже одинадцята, а вона обіцяла приїхати до дев’ятої. Може, ночувати в подруги залишилася? Так подзвонила б. Самій зателефонувати? А раптом у дорозі? Відволічу, так і в дорожню пригоду потрапити можна. Не дай Бог. – Вона перехрестилася на іконку на шафі. – Почекаю ще трохи».

Відпила з чашки і скривилася. Чай охолов, пити розхотілося. Анна вилила чай у раковину, підійшла до вікна, за яким стояла густа тривожна темрява.

Раптом позаду бадьорою мелодією вибухнув телефон. Ганна від несподіванки підстрибнула, кинулася до столу, щоб перервати гучну мелодію і не розбудити онука. Завмерла з телефоном у руці. На екрані висвітився невідомий номер, а не обличчя доньки.

Шахраї? Для них надто пізно. А раптом зарядка в Алли сіла? І Анна відповіла.

— Доброго дня. Майор Гунчак. Алла Романова вам ким доводиться?

— Дочкою. А що сталося? Чому… – почала Анна.

— Як до вас звертатися? – обірвав її чоловічий безпристрасний голос.

— Анна Іванівна.

— Ганно Іванівно, ви тільки не хвилюйтеся…

— Та як не хвилюватися? Поліція вночі просто так не дзвонить. А може, ви шахрай? Гроші зараз будете в мене просити? Так немає в мене, і були б, не дала. Що ви мовчите?

— Алла Миколаївна Романова потрапила в дорожню пригоду на шосе….

Після звістки про аварію Анна вже не розуміла ні слова. Вона притиснула руку до грудей, намагаючись вгамувати серце, яке сильно і нерівно билося. А майор усе говорив і говорив. Вона зробила глибокий вдих і закашлялася. На очах виступили сльози.

— Ви мені скажіть… – сівшим голосом промовила Анна, – вона жива?

— Жива, але в комі. Стан важкий.

— У якій лікарні? – Анна насилу виштовхувала з горла слова.

— У четвертій, але їхати зараз не треба. Ви з її сином? От і будьте з ним. Вона все одно в операційній. Завтра приїжджайте, лікар вам усе пояснить. Як вона опинилася на шосе? – без переходу запитав майор.

— Стривайте, звідки ви знаєте про сина?

— Звідти, звідки дізнався її номер, з її телефону. Як вона опинилася ввечері на шосе? – повторив запитання майор… Анна намагалася пригадати його прізвище, немов це було для неї найважливіше зараз.

— Не знаю… – автоматично почала відповідати вона й осіклася. – Вона до подруги поїхала, на іменини. Як я відмовляла її… – Анна похитала головою, ніби майор міг її бачити. – Напевно, затрималася в гостях. Обіцяла до дев’ятої повернутися. Її син чекає… Господи, що йому скажу, коли прокинеться? – запричитала вона сумно.

— Значить, поїхала на свято… Могла випити?

— Що ви таке говорите? Вона жінка правильна, знала, що її син чекає, що їхати потрібно назад, не стала б вона пити, – гаряче запротестувала Анна. «Хоча, хто знає?» – про себе подумала вона. – Може, вирішила заночувати, потім передумала…

— Вибачте, що потурбував. – Майор відключився.

— Потурбував він. Як же. Убив просто. Що ж робити?

Анна рвонула б зараз же в лікарню, але згадала про Іллю. Вона важко піднялася з табурета, на який сіла від почутої новини. Відкрила холодильник і дістала пляшечку із заспокійливими краплями. Стала капати в чашку, рахуючи краплі, збилася, кілька разів струснула гарненько флакон і з нього цівкою бризнула рідина з різким запахом.

— Щоб напевно, – вголос сказала Анна, налила в чашку води з чайника і залпом випила, не скривившись.

Сіла на табурет, тримаючи в руці флакон.

— Господи, спаси і поверни нам Аллу, рабу твою. Син у неї, не залиш хлопчика сиротою. – Анна ревно осяяла себе розмашистим хресним знаменням на маленьку іконку на шафі.

Вона молилася довго, поки без сил не прикрила очі.

— Ба, прокинься! Ба. Мама не приїхала?

Онук тряс її за плече. Анна довго виринала з в’язкого сну. У мозку сплив спогад про вчорашній дзвінок, і Анна остаточно прокинулася.

— Не приїхала. Дзвонила, сказала, що залишилася ночувати там, – збрехала Анна, хоча розуміла, що доведеться сказати правду. І краще б зробити це відразу. Усе рано дізнається.

— Ти брешеш. Я чув, як ти розмовляла з кимось. Але це була не мама.

— Ілюшо, мама в лікарні, – покаянно сказала Ганна і притиснула онука до себе, щоб він не бачив сліз, що набігли на очі.

— Вона захворіла? – сполошився Ілля, вириваючись із її рук.

— Так. Їй операцію зробили. Мені… Може, ти посидиш поки з тіткою Ірою, з моєю сусідкою? А я швидко з’їжджу в лікарню і все дізнаюся?

Хлопчик енергійно замотав головою.

— Я з тобою!

—Ну добре. Тоді йди, вмийся, а я поки чайник зігрію. – Анна підштовхнула Іллю до дверей. Сама встала і похитнулася. «Цього ще не вистачало», – вона поставила чайник на плиту і пішла в кімнату, виміряти тиск. Так і є, підскочив. Потрібно швидше прийняти таблетку. Але в коробці з ліками не знайшла потрібну упаковку.

Засвистів чайник і вона кинулася на кухню.

— Стан важкий. Операція пройшла успішно, але вона в комі, – повідомив лікар, коли вони з Іллею приїхали в лікарню.

— Мами не стане? – злякано вигукнув Ілля.

— Ми робимо все, щоб цього не сталося. Повірте, ми намагаємося, – сказав лікар.

— Господи… – Анна підняла руку, склавши щіпкою пальці, але не перехрестилася. – А можна нам до неї? Вона дуже любить сина. Якщо почує його голос. Кажуть, що пацієнти в комі чують рідних. Може, це допоможе їй прокинутися? – квапливо заговорила вона.

Лікар із сумнівом подивився на Анну, на переляканого Іллю.

— Добре, давайте спробуємо. Тільки недовго і ніяких сліз, зрозуміли? – Він подивився на Іллю.

Той кивнув, але очі його вже були на мокрому місці.

— Я відмовляла її їхати, як відчувала… – уривчасто, із задишкою говорила Ганна, намагаючись не відстати від лікаря, що йшов попереду широким кроком. Іллю вона міцно тримала за руку. Той морщився від болю, але не виривався.

Перед дверима в палату інтенсивної терапії лікар зупинився і нагадав, що не можна шуміти, кричати і плакати.

Вони обидва слухали, але не чули його, нетерпляче чекаючи, коли можна буде увійти в палату.

Навіть наблизившись до ліжка, Анна не впізнала доньку. Голова забинтована, обличчя все в синцях і подряпинах.

— Аллочко, ми тут, поруч. І Ілля зі мною. Прокидайся, ми чекаємо на тебе, – стримуючи сльози, заговорила Анна.

Ілля лише дивився на матір широко розкритими очима.

— Дорослі ніколи не говорять правду. А я знаю, що не чує вона нас. Якби чула, то прокинулася б. А якщо мама помре? Ти здаси мене в дитячий будинок? Ти ж стара, – міркував Ілля дорогою на зупинку автобуса.

Задумавшись, Анна почула лише останні слова онука.

— Я не стара, а літня. І хто сказав тобі таке? Нікуди тебе не віддам. Мама прокинеться, розповім їй, про що ти думав. Тобі соромно буде, – пригрозила вона.

Щодня Анна їздила в лікарню і розповідала доньці, як вони чекають на неї, що все в них добре.

Перші дні Ілля рвався їхати з нею, а потім пішов у садок. Але з дітьми не грався, сидів у куточку і малював. Анна попередила виховательку, щоб не смикала його.

З кожним днем і в неї самої гасла надія, що Алла прокинеться. Анна намагалася не думати про це, але страшні небезпечні думки лізли в голову.

А тут намалювався колишній чоловік Алли, батько Іллі. І звідки тільки дізнався? До дитини приходив він рідко, і не до нього, а до Асі. Скаржився їй на життя, сподіваючись, що вона пробачить його, прийме назад. Грошей у нього вічно не було. Приходив із порожніми руками або купував дорогою в «Аврорі» якусь дешеву іграшку. Обріс, мав поганий вигляд. Видно було, що п’є. Анну не обманути, одразу зрозуміла.

— У якій вона лікарні лежить? Може, допомогти чим? – запитав колишній зять.

— І чим же ти допоможеш? Прискориш її відхід? Це ти можеш, – підібгавши губи, відповіла Анна.

— Як вам не соромно, Ганно Іванівно, таке говорити? Я, можна сказати, прийшов із благими намірами, а ви… – Колишній зять зробив вигляд, що обурений.

— Це, з якими ж такими благими намірами ти прийшов? – своєю чергою запитала Анна.

— Я сина хочу забрати, поки Алла в лікарні. Я ж батько. А ви, вибачте, хвора і… літня людина. Не дай Боже, з вами щось трапиться. Із ким Ілля залишиться?

— І не думай, і не сподівайся. Нічого зі мною не станеться. І Іллю тобі не віддам. Ти ніколи ним не цікавився, не виховував, гуляв тільки. Чим годувати будеш? Піцою? Хороша їжа для дитини. З садочка не забудеш забрати? Казку на ніч почитаєш?

— Справлюся, – дивлячись Ганні в очі, незворушно відповів він. – Ви бліда. Тиск скаче? Вам нервувати не можна. Я справу пропоную. Не маєте права не віддавати мені мого сина. Я до суду подам, а там уже ухвалять правильне рішення, повірте мені. Вам не залишать. Я, на відміну від вас, молодий.

— Ти хоч працюєш? Молодий він… Що, баби скінчилися? Тобі сорок скоро, а ти пустощами займаєшся. Не віддам. Подавай хоч у сто судів. Я рідна бабуся, у мене теж права є. Не знає Ілля тебе. Приходиш до нього раз на півроку.

— Я виправлюся.

— Ось виправишся, тоді й приходи. А зараз іди додому, мені за Іллею треба в садок іти. Іди, іди. – І Анна пішла на колишнього зятя, відтісняючи його в передпокій.

— Виганяєте? Це ми ще подивимося, хто кого. Думаєте, я жартую? Ось просто зараз і піду…

— Скатертиною дорога. Як грач налетів. Алла ось-ось прокинеться. І в суді люди сидять, у них теж, мабуть, діти є.

— Даремно ви так, Ганно Іванівно. Не любили ви мене ніколи, а я до вас усією душею…

— Іди, ніколи мені з тобою, – Анна махнула рукою, мовляв, прощавай, і зачинила двері.

«А ну, як, і справді, до суду піде? Та ніякий суд йому дитину не віддасть, – заспокоювала себе Анна. – Поки я жива, цього не буде. – Але впевненості вона в собі не відчувала. – Може, звісно, блефує. Не потрібна йому дитина. Помститися хоче. Він не буде про неї піклуватися, а ось до своєї матері відвезти може. Та давно натякала, що хоче онука побачити. Як виріс, закінчилися памперси, так про онука згадала. Що ж робити?

Гаразд, не зараз же він побіжить до суду. До мами своєї піде по підтримку. Та й до суду ще дожити треба. Алла на той час обов’язково прокинеться. А як же інакше? Не можна було її відпускати. Відрадити потрібно було, прикинутися, що мені погано. Вона б залишилася. От не здогадалася я. – Анна похитала головою. – Господи, допоможи. Не залиш… – вона завзято зашепотіла молитву, осіняючи себе хресним знаменням, але спокійніше на душі не стало.

— Ой, що ж я? За Іллею ж пора бігти. – Ганна схаменулася, подивилася на годинник і потрусила в передпокій одягатися.

— Мама не прокинулася? – одразу запитав Ілля, як вийшов до неї з групи.

— Ні. Але вона обов’язково прокинеться. Я хотіла запитати тебе…. – Анна помовчала, добираючи слова. – Твій батько приходив. Просив віддати тебе йому. Ти як, підеш до нього?

— Не хочу.

— Ось і добре. Він тебе не знає, довіряти йому не можна. Якщо прийде до тебе в садок, не ходи з ним, зрозумів? Виховательку я попереджу. Добре?

Ілля кивнув.

— А до мами поїдемо? Вона як почує, що я прийшов, так одразу й прокинеться.

— Ну що ж. Поїхали. Раптом твоя інтуїція тебе не підведе?

— Хто не підведе? – перепитав Ілля.

— Поїхали, кажу.

Але в лікарні все залишалося як і раніше. Синці та садна почали проходити, але Алла лежала в комі.

— Тільки не кричи голосно, налякати її можеш, – нагадала вона Іллі в палаті.

Ілля підійшов, вклав у мʼяку долоню матері свою руку.

— Матусю, я тут. Ти чуєш мене? У мене все добре. Бабуся сказала, що приходив тато, хотів забрати мене. Бабуся його прогнала. Я не піду до нього, нехай хоч дорогу іграшку купить. Він судом нас лякає, що відбере мене. Прокидайся… – Тут Іллі здалося, що мамині пальці здригнулися. Він уставився на її руку. Але нічого не побачив, але мамині пальці… – Ти чуєш мене! Ба, вона чує! – закричав він і повернувся до Анни.

— Тихо ти…

У палату на крик увійшла медсестра. Побачила миготливі показники на моніторі і втекла.

— Вийдіть, – сказав лікар і схилився над Аллою.

— Підемо, не будемо заважати, – Анна за плечі потягнула онука до дверей.

— Не піду. Мама зараз прокинеться… – Ілля вирвався, але побачивши суворий погляд лікаря, дав себе відвести з палати.

— Бабусю, я не брешу, мамина рука ворухнулася. Я відчував.

Ганні теж багато разів здавалося, що відчуває щось, але це пульсувала в судинах її власна кров.

Минула вічність, перш ніж двері відчинилися, і лікар покликав їх у палату.

— Тільки тихо, інакше не пущу більше, – пригрозив він.

Алла лежала з відкритими очима.

— Аллочко, донечко… – Анна не могла говорити. Стримуючи сльози, що рвалися назовні, вона підійшла до ліжка і взяла доньку за руку. – Слава Богу, прокинулася. Ілля відчував, що ти сьогодні прокинешся. Ти потрібна нам.

— Мамо, ти чула мене, правда? Я знав, що ти чуєш мене. Я тебе дуже сильно люблю, – тремтячим голосом сказав Ілля, не зводячи очей з обличчя матері.

Алла повільно перевела на них погляд, із куточка її ока викотилася сльозинка, сховалася в бинтах.

— Не плач, усе добре. Слава Богу, – запричитала Анна.

Алла повільно йшла на поправку. Говорила вона тихо. Але з кожним днем їй ставало краще. Вона розповіла, що на неї вилетіла вантажівка і засліпила її фарами. Вона закрила обличчя рукою…

Колишній чоловік не приходив ні в лікарню до Алли, ні до Анни. І звідки дізнався, що вийшла з коми? Ілля не відходив від мами. Анна навіть думати боялася, що могло бути інакше. Вона вірила, що її молитви врятували доньку. А Ілля стверджував, що саме він розбудив маму.

Що тут скажеш? Усі мають рацію, усі старалися…

КІНЕЦЬ.