Останні три роки я не можу більше ні про що думати, як тільки про свою дочку та зятя. Моїй дочці Наташі довелося відразу після школи вийти заміж, бо так сталося, що вона була в положенні.

Мене дуже бісить мій зять, бо він недолугий, і толку від нього ніякого. Антон, дуже молодий сільський хлопець. Він у житті зовсім ні до чого не пристосований, і навіть не прагне.

А до міста він приїхав лише тому, що батьки відправили його на заробітки. Працював він незрозуміло де, належно, і зарплатня його була дуже маленька.

Навіть не знаю, де цей Антон познайомився з моєю Наталкою, але результат один,- заліт і весілля. Ми з чоловіком повністю сплатили їхнє весілля, а на подаровані гроші винайняли їм квартиру.

Як ви вже зрозуміли, молоді мали серйозні проблеми з грошима, тому ми зі сватами допомагали їм матеріально, як могли.

Антон навідріз відмовлявся міняти роботу, і дійшло вже до того, що мало того, що за квартиру немає чим сплачувати, так ще і їжу купувати було ні за що.

Незабаром у них з’явилася дитина, а утримувати вони її були не в змозі, тому турбота про неї лягла також на наші плечі.

Ми з чоловіком намагалися вмовити дочку кинути свого горе-чоловіка, і повернутися до нас, але та була непохитна, та казала, що дитині потрібен батько.

Мій чоловік заробляє непогані гроші, та має багато зв’язків. Він постійно пропонує зятю роботу, яка дозволить утримувати у достатку свою родину. Але на всі його пропозиції Антон вигадував різні відмазки.

У результаті дійшло все до того, що їх виселили з квартири, і вони залишилися просто неба з маленькою дитиною на руках. Звичайно, Наташа попросила у нас допомоги, але наша відповідь її не задовольнила.

Ми з чоловіком твердо і рішуче заявили, що Наташа з дитиною може повертатися додому, але зятя ми не приймемо.

Годувати, та одягати такого недолугого ледаря, якому вже двадцять сім рочків, ми не будемо. Чому ми повинні утримувати чужого нам, дорослого чоловіка, який палець об палець не вдарив, щоб забезпечити свою родину?

Наталю такий варіант не влаштовував, і вона залишилася з чоловіком. Так вони почали блукати по гуртожитках, та у друзів, з маленькою дитиною, і без копійки грошей.

Загалом, помотало їх життя, й Наталя не витримала всього цього, нерви здали. Тож вона, зібравши дитину, повернулася до нас.

А Антон відразу поїхав назад у своє рідне селище до батьків. Як нам не боляче було за всім цим спостерігати, ми дали собі слово, не втручатися. Не на таку долю заслуговує наша донька, та онук!

Він ніколи не дзвонив до Наташі, не цікавився сином, тільки іноді його батьки надсилали перекази для онука.

Три роки вже після цього минуло, а Наталя досі звинувачує нас у тому, що її родина розпалася, і дитина тепер росте без батька, тільки з нашої провини! Розрадьте нас! Ви теж нас звинувачуєте?

КІНЕЦЬ.