Дивлюся я на свої гори і не знаю, як зможу без них. Сльози самі котяться і котяться. Але ж доведеться.

Я все життя прожила в своїх горах, ми всі звідси – всі мої пращури. Скільки ми тут всього пережили, але гори і полонини завжди давали нам силу триматися.

Я багато де їздила по світу. Але такої краси як у нас в Карпатах ніде не бачила. Чоловік мій теж був з місцевих, тому й жили ми тут, дітей ростили, господарство було.

Все проминуло як один день, все життя вже позаду, лишилося мені лиш чекати, коли до свого Василя полину.

Я вже давно живу сама. Діти виросли, розлетілися як ті лелеки. Син Марко давно в Іспанії, дочка в Києві. У них самих вже є онуки.

З кожним роком рідні провідували мене все рідше. Але дочка все ж кілька разів на рік приїжджає.

На хату заповіт я саме на донечку зробила, так вони мені з сином сказали зробили. Син все одно сюди не повернеться вже.

Все важче мені стає самій, але ще козу тримаю і курочку, та люди допомагають – привозять мені якісь продукти чи ліки з долини з магазину.

Тиждень тому подзвонила дочка. Ліда сказала, що теж сама лишилася, тому має намір мене забрати. А хату хоче продати і своїй дочці з тих грошей допомогти купити квартиру.

Мені 87 років. Дивлюся я на свої гори і не знаю, як зможу без них. Сльози самі котяться і котяться. Але ж доведеться.

Мені справді вже важко у свої роки самій, та й живу я високо на схилі, а не в долині.

Син закордоном, хата на донечку переписана вже і вона вирішила її продати, а мене в Київ до себе забрати.

Ніхто сюди жити вже не приїде, всі стали міські – діти, онуки, правнуки. Це життя і нічого не вдієш. Але так душа стискається!

Є інші люди, які тут вже третій рік живуть і допомагають мені. Вони за 300 метрів живуть, родина з двома дітьми, але хата, у яку їх пустили, гірша за мою.

Можна змінити заповіт, або зробити навіть дарчу на цих людей, але дочка тоді від мене відмовиться напевно.

І що робити – я вперше в житті не знаю. Як мені буде в чужому кам’яному місті, хоч то і столиця? Я люблю все те, що навколо – тут кругом часточка моєї душі і душ моїх предків. Це моя земля.

Як у нас кажуть: де вродився – там і згодився. І хіба зможу я у свої роки прижитися в квартирі на 7 поверсі?

Що ж мені робити? Прошу у своїх гір і в Бога підказки, чекаю, що вони дадуть мені відповідь.

Але і людську думку хочу почути.

Джерело