Не дає спокою невістці той факт, що ми з чоловіком не біжимо віддавати їм останні гроші, а сміємо жити для себе.

І це при тому, що її батьки теж не поспішають віддавати все нажите непосильною працею сім’ї доньки. Але, звичайно, у невістки це не створює жодних переживань: у своєму оці вона традиційно відмовляється помічати колоду.

Сім’я сина не бідує. Вони ведуть звичайне життя молодої сім’ї. Обидва працюють, взяли до іпотеки квартиру, зараз активно за неї платять. Доводиться, звичайно, дотримуватись розумної економії, але це нормально.

Хоча частину грошей на перший внесок дали їм ми з чоловіком, невістка щиро не розуміє, чому ми не дали їм усю суму: адже у нас явно краще з грошима.

Тут спірне твердження. Ми з чоловіком обоє на пенсії. Так, пенсії у нас хороші, із хліба на воду не перебиваємось, квартира давно у власності, боргів у нас немає.

Ми дозволяємо собі їздити відпочивати, купуємо якісні речі, нормально харчуємось та регулярно проходимо медичні обстеження.

Але при цьому і нам не далека розумна економія. Квитки ми купуємо заздалегідь, шукаємо вигідніші пропозиції. Продукти купуємо якісні, але я одну курку поділяю на кілька страв – хребет на суп, ніжки та крильця на запікання, а грудку на салат.

Речі купуємо якісні, але рідко. Мені простіше віддати енну суму за чоботи, які я проношу багато років, ніж за копійки купувати те, що найкраще проживе до наступного сезону.

Тож начебто й живемо на широку ногу, але за фактом це не так. Наприклад, взяти той самий ремонт. Два роки тому ми з чоловіком вирішили, що пора вже оновити його. Майже весь ремонт ми робили самі. Чоловік нормально працює з плиткою, ми з сестрою вирівнювали стіни та клеїли шпалери, а з боку наймали лише хлопців, які натягли нам стелі.

Поспішати нам було нікуди, тому самотужки неквапливо ми привели нашу двійку у відмінний стан. Грошей було витрачено не так вже й багато, але результат тішить око.

У санвузлі ми змінили плитку та унітаз, а ванну нам відреставрували за досить скромні гроші. Вийшло набагато дешевше, ніж купувати нову чавунну ванну.

Фіранки та гардини я шила сама. Сестра мені позичила швейну машинку, я купила тканину та нитки, подивилася кілька сотень варіантів і вибрала те, що мені сподобалося. Так, довелося повозитися, але результат того вартий.

Нещодавно ми з чоловіком повернулися із чергової подорожі. У мене залишилися лише захоплені спогади про ту подорож. З нагоди нашого повернення ми покликали в гості сина з сім’єю, мою сестру та сестру чоловіка з подружжям. Роздали сувеніри, показали світлини, ділилися враженнями.

– Мені здається, що на пенсії люди повинні жити якось скромніше і вже думати про душу, – пирхнула невістка, чим привернула до себе загальну увагу. – А що я такого сказала?

Це молодим треба дивитися світ, а стареньким краще дома сидіти, мало що. Ми ось, наприклад, не можемо собі дозволити таку подорож. Хіба це справедливо?

Всі присутні терпляче вислухали це марення і не стали коментувати. Я тільки виразно подивилася на сина, то той і сам розумів, що його дружині краще жувати, ніж говорити. З кожним роком мені все важче терпіти невістку, слово честі. Вона щоразу намагається переконати нас, що нічого нам уже не потрібно, а вони молоді, тому ми маємо свої гроші нести їм, а самі повільно повзти у бік цвинтаря.

Дуже сподіваюся, що або син з нею розлучиться, або невістка порозумнішає. Хоча у другий варіант віриться важко.

КІНЕЦЬ.