«Особистий ворог. Допоможу подолати невпевненість у собі, підніму ваш соціальний статус, збільшу кількість друзів, передплатників, прихильників або позбавлю від них за бажанням. Швидкий результат. Працюю цілодобово. Пенсіонерам і малозабезпеченим знижки. Надаю гарантію і всю звітність для податкової».

Таке оголошення трапилося сьогодні Ірині Валеріївні, коли вона шукала вживаний холодильник.

У рідному ательє популярність Ірини була як у безголового манекена. Про неї згадували, тільки коли випадково натикалися або коли була потрібна жертва для жарту.

Після того, як чоловік пішов до молодої продавчині цукрової вати, жінка перетворилася на хамелеона і розлюбила солодке. Вона буквально розчинялася в будь-якому інтер’єрі та суспільстві. В автобусі на неї часто спиралися, плутаючи з поручнем; у книжковому клубі її думку і вибір літератури завжди бракували, називаючи поганим смаком, а сусіди по під’їзду крали килимки і використовували її поштову скриньку як кошик для загального спаму.

Будь-який шпигунський відділ усе віддав би за такого агента, але навіть вони не помічали цю пересічну особистість.

— Алло, це Анонім Сергійович?

— Дивлячись хто питає, – пролунав у відповідь тяжкий баритон.

— Мені потрібна допомога особистого ворога. Я в розпачі… – зніяковіло промовила Валеріївна і почала свою розповідь. З кожною хвилиною емоції дедалі більше затягували жінку, і ось вона вже видає факти зі своєї біографії, як хлібозавод паски у великодній тиждень.

— Я вас почув, – подав голос Анонім, коли в Ірини закінчилося повітря. – Допоможу, не хвилюйтеся. Головне, дотримуйтесь інструкції, яку я вишлю після авансу.

Розуміючи, що її вперше за довгий час хтось чує і готовий допомогти, Валеріївна так надихнулася, що перевела Анонімові всю суму одразу за вказаним номером, і тільки серед ночі до неї дійшло, у яку дурість вона повірила…

Наступний ранок нічим не відрізнявся від попереднього. Сусіди за звичкою залишили смердючий сміттєвий пакет біля дверей, в автобусі жінку прищемило дверима, а контролер пройшов повз, ступаючи прямо по кінчиках її туфель і навіть не перевіривши оплату за проїзд.

Підходячи до роботи, Ірина подумки змирилася з бездарною втратою грошей, але тільки-но перетнула поріг рідного ательє, зрозуміла, що зміни все ж таки нагрянули.

— Ір, ти тільки не хвилюйся, тут дещо сталося. Краще присядь, – зустріла її на порозі стривожена колега, яка ніколи раніше навіть не віталася.

— Що сталося? – зблідла Валеріївна і від хвилювання присіла на відро для миття підлоги.

— Тут якийсь підозрілий тип розпитував про тебе.

— Що розпитував? – тремтячи, як випускник на держіспиті, запитала жінка.

— Про твої слабкі сторони, звички, навички і про твої зв’язки. Іро, а що в тебе за зв’язки такі? – колега говорила пошепки і постійно озиралася на всі боки.

Ірина Валеріївна вже збиралася розповісти про свій дворічний зв’язок із фізіотерапевтом і про слабке коліно, яке він їй лікує, а заодно про навичку засинати в будь-якому положенні, але тут до неї нарешті дійшло, що відбувається.

— Що ти йому розповіла? – раптово дуже суворо запитала Ірина, згадавши інструкцію Аноніма Сергійовича.

— Нічого… Я ж зовсім нічого про тебе не знаю…

— От і добре, – жінка встала разом із відром, яке не дозволяло повністю розігнутися. – Це був мій ворог.

— Ворог? – прокотилася хвиля тривожного шепоту по ательє, і навіть у перукарні через стінку замовк фен. – У тебе є вороги?

— Так, – задумливо промовила Валеріївна, знімаючи відро з п’ятої точки, – є. Дуже серйозні. І я б не радила ділитися з ними інформацією. Хто знає, кого вони виберуть наступним… – вона повільно обвела ательє поглядом, потім сіла на своє робоче місце і навіщось почала точити голки. Весь колектив спостерігав за жінкою, не в силах спокійно займатися своєю роботою. Напруга стояла така, що, лопни поблизу повітряна кулька, могло б статися непоправне.

Ближче до полудня в ательє зайшов клієнт, простягнув Ірині джинси для штопання і конверт, сказавши, що його передав якийсь дивний чоловік у чорному.

Попри вмовляння переляканих колег не відкривати, жінка різко відірвала край конверта, дістала лист і з викликом у погляді мовчки прочитала його. Потім, не знаючи, як додати драматизму, з’їла послання. Уперше в житті Валеріївна була в центрі уваги, а не на її узбіччі. Чутки про неї зароджувалися швидше і стрімкіше за гастрит у привокзальній шаурм’ячній.

В обід дівчата з ательє, як зазвичай, скинулися на доставку з найближчої їдальні. Валеріївна не поспішала доторкатися до їжі й попросила кур’єра скуштувати її страву, перш ніж братися до трапези.

— Не отруєно, – резюмувала Ірина, коли хлопець прожував.

Всі інші дівчата тут же накинулися на бідного посильного і, погрожуючи розпорювачами і ножицями, вимагали скуштувати і їхню їжу теж. Шведський стіл із макаронів, картоплі, гречки, борщу, крабового салату, трьох видів морсу і капучино виявився чистим. Печія кур’єра була малою жертвою за спокій жіночого колективу.

— Ір, тебе точно не потрібно проводжати? Не боїшся сама? Може, тобі таксі викликати або в поліцію повідомити? – запитували навперебій швачки, які різко відчули необхідність дружнього плеча і командного духу.

— Впораюся, – так само таємниче сказала Валеріївна і пішла на захід сонця.

Біля входу в рідний під’їзд жінку окликнув плюгавенький низькорослий сусід по сходовому майданчику – той, що залишав пакети з відходами.

— Стійте! Хвилину! – кричав похапцем вічно спітнілий чоловік.

— Що сталося? – недбало кинула Ірина Валеріївна через плече.

— Біля ваших дверей сьогодні терся якийсь дивний індивід…

«Дивніший за вас?» – хотіла запитати вона, але поставила інше запитання:

— Чого хотів? Може, його сміття біля дверей привабило, ну, знаєте, як єнотів приваблює.

— Ні-ні, яке сміття, що ви, – почервонів спітнілий. – Поняття не маю, я через вічко спостерігав.

«Який хоробрий, – подумала про себе Ірина. — А як із дружиною сваритися – так усі п’ять поверхів чують».

— Це все?

— Потім його помітили, коли він рився у вашій поштовій скриньці. Здається, розпитував у Софії Андріївни про вас. Ви не знаєте, хто це був? – заїкався переляканий до чортиків дядько.

— Вороги, – блиснула очима жінка, і сусід відсахнувся від неї, як від прокаженої. – І я б не радила вам кидати щось стороннє в мою шухляду – хтозна, що він туди поклав. Може і здетонувати випадково, – вимовляючи все це, жінка відчувала сильне хвилювання і намагалася не здригнутися голосом. Важливо було зберегти образ.

— Та я й не думав кидати, та ви що, як ви могли подумати?.. – виправдовувався чоловік. – А хто, вибачте, у вас вороги?

— Одна невідомість, – віджартувалася Ірина. – Повірте, краще вам не знати, – закінчивши фразу, вона зникла в череві під’їзду, залишивши приголомшеного сусіда на вулиці.

Увесь вечір під вікнами Валеріївни спалахував і згасав вогник, хтось димів. Хтось витріщався з темряви на її фіранки, змушуючи схвильованих сусідів перешіптуватися.

Ближче до опівночі Ірині зателефонував Анонім Сергійович і запитав, як усе пройшло. Отримавши масу подяк, він озвучив нову інструкцію.

Через кілька днів відбувся черговий зліт книжкового клубу, на який Валеріївна притягнула одразу три улюблені книжки. Учасниці обліпили її ще на вході в кафе. Любительки бульварних детективів були перезбуджені, немов розбавили каву Ред Буллом.

— У що ти вплуталася? Хто твій переслідувач? У тебе є алібі? Ти зверталася по допомогу до адвокатів? – марення виливалися нескінченними потоками. Ситуація нагадувала зустріч терапевта і черги з бабок у коридорі поліклініки.

Валеріївна мовчки пройшла до столу і насамперед замовила чай із мелісою. Чотири пари цікавих очей буквально пожирали жінку. Кожній із них цього ранку надійшло повідомлення від якогось аноніма, який оголосив себе ворогом Валеріївни і пропонує стати на його бік у боротьбі з непопулярною тіткою. До речі, дві з чотирьох учасниць клубу погодилися.

Випивши чаю, Ірина Валеріївна почала свою розповідь, паралельно відволікаючись на обговорення улюблених книг. Сьогодні її з радістю і завмиранням серця слухали всі присутні. Валеріївна переказувала сюжет якогось маловідомого нуарного детектива, який їй з вечора порадив глянути Анонім Сергійович.

Жінкам так сподобався переказ, що її запросили на решту зльотів, що проходили в інші дні, про які вона нічого не знала.

Уперше життя Ірини відірвалося від осі абсцис і по ординаті поповзло вгору, переливаючись фарбами. Анонім Сергійович впливав на всі сфери її життя. Він впливав на автобус, який щодня забирав жінку із зупинки. Як правило, водії, пасажири і контролери траплялися одні й ті самі.

Незабаром усі вони знали і про Валеріївну, і про її таємничого супротивника, поступалися бідній жертві місцем, простягали руку, співчували і бажали удачі. На роботі її справами цікавилися і запрошували обговорити чужі. Сусіди перестали поводитися як поросята і проявляли обережність. Той, у кого є справжній особистий ворог, мабуть, дуже неординарна особистість – вважав кожен.

Одного не міг Анонім Сергійович – повернути чоловіка або хоча б відплатити йому по заслугах.

— Одягніться сьогодні у свою найкращу сукню, зробіть зачіску, манікюр. Зустрічаємося о шостій годині в парку біля фонтана, – видав нову інструкцію «ворог», коли Ірина вкотре згадала вголос про колишнього чоловіка.

— Я більше не хочу грати в цю гру, – зізналася жінка, – у мене все добре, спасибі вам.

— Ми повинні закріпити матеріал, інакше все даремно, – відповів Анонім і скинув виклик.

Ірина Валеріївна не стала брати пожовану міллю сукню і купила нову. Зачіску і нігті їй допомогли зробити подружки з книжкового клубу. Жінка нічого не знала про те, як має пройти закріплення матеріалу, і була вся на взводі.

О шостій годині вечора вона стояла рівно на тому місці, яке вказав її особистий ворог. О 18:05 жінка почала нервувати, бо нових ввідних не надходило, а вона не любила невідомість. А о 18:07 якийсь тип у небесного кольору сорочці простягнув їй букет квітів і сказав, що вона має чудовий вигляд.

— Вибачте, я тут зайнята, – відмахнулася Ірина, навіть не глянувши на букет.

— Чекаєте, напевно, когось, – посміхнувся чоловік.

Його голос здався Ірині жахливо знайомим, але вона не могла зрозуміти, звідки знає його. Щурячись від яскравого сонця, жінка розгледіла незнайомця: приємної зовнішності чоловік у випрасуваному одязі таємниче посміхався.

— Дозвольте представитися, – вклонився чоловік, – Антон Сергійович.

— Ви хотіли сказати, Анонім Сергійович? – ледве стримуючи хвилювання, запитала Ірина.

У відповідь чоловік просто підморгнув.

— Ну що, підемо за цукровою ватою? – він вручив квіти Ірині і, взявши під руку, повів до автомата, де Валеріївна впустила чоловіка минулого разу.

Колишній чоловік якраз опинився там – анонім спеціально провів розслідування і вибрав потрібну годину.

— Ти все життя цією ватою торгувати збираєшся? Я взагалі нас двох не планую на своєму горбі тягнути!

— Я тобі взагалі нічого не винна, старий ти дурень! – донеслися до Ірини й Антона уривки сварки.

— Вівця!

— Олень!

— Хіба за вашим планом ми не повинні покрасуватися перед ними? – запитала Ірина.

— А вам так хочеться лізти в цей живий куточок? Може, краще морозива і на каруселі? – запропонував Антон Сергійович.

— А це все частина вашої роботи, так? – із сумом у голосі запитала Ірина, підозрюючи, що відтепер усе її життя – це лише театральна постановка.

— Ні, – усміхнувся Анонім. – У мене сьогодні вихідний.

КІНЕЦЬ.