Мені починає здаватися, що наш шлюб повільно котиться коту під хвіст, бо я втомилася від недільного чоловіка, а от його, зважаючи на все, все влаштовує.

Весь побут на мені, діти на мені, а він приїжджає на вихідні, такий весь ошатний, нагодуй його домашнім, випери йому речі, напрасуй сорочки, не чіпай його, годувальник додому повернувся.

А мене це дістало. Як щось зламалося – або сама плати гроші, або чекай на нього, коли він з’явиться, а потім ще вислуховуй, що він й так важко працює, а тут йому на вихідних відпочинку немає.

Чоловік поїхав працювати до іншого міста майже рік тому. Це було нашим спільним рішенням, бо я в декреті, а в нього тут із роботою не складалося.

Брат його й покликав до районного центру працювати. Сам він там вахтами працював, тиждень працює, тиждень вдома сидить, але у них господарство своє, тож не дуже він там і сидить.

Мій теж поїхав, але він тиждень працював, приїжджав на три дні й знову їхав, щоб більше отримувати. У хаті хоч гроші завелися, полегше стало.

Я сиділа вдома в декреті, молодшому тоді було три місяці, старшому другий рік йшов. Важко з двома дітьми самій, але ситуація так склалася, що тепер говорити.

Через кілька місяців чоловік сказав, що шукатиме в райцентрі іншу роботу, прибутковіше. І ще за кілька місяців він її знайшов.

Тепер він працював п’ятиденку, а в п’ятницю ввечері приїжджав додому. Частіше не виходило, та й сенсу не було витрачати гроші, він просто не встигав би висипатися.

Я тоді йому запропонувала, щоб він нас забрав до міста. Чого він окремо житиме від сім’ї, якщо вже там закріпився. Але чоловік не поспішав.

– Спочатку треба нормально влаштуватися там, а вже потім вас перевозитиму. Поки я навіть квартиру там не винаймаю, з хлопцями на трьох живемо, куди я вас там діну?

Логічно. Я відстала на якийсь час. Але чоловік тему нашого переїзду сам не порушив і за три місяці. Хоча за цей час вже винайняти квартиру можна було.

Я знову завела розмову, що треба було б нам вже однією сім’єю жити, а не такими наїздами. Але чоловік знову завів пісню, що ще не час.

Вже пів року минуло “не час”. То з роботою незрозуміло, то квартиру не може знайти, то п’яте, то десяте. Мені ж таке життя вже набридло.

У голові вже почали з’являтися думки, що у чоловіка там у місті могли з’явитися інші стосунки, бо інших варіантів, чому він не хоче нас перевозити, я не бачу.

І йому сюди мотатися постійно не треба було б, і я на себе взяла б весь побут, тому що все одно в декреті сиджу ще, а там, можливо, і роботу знайшла б, перспектив явно більше, ніж тут у нас.

Та навіть нашу квартиру тут можна було б здати в оренду. Якісь гроші були б не зайвими, я вважаю. Нехай і не окупилася б оренда житла в центрі, але все одно, копійка якась була б.

Минулого тижня приїжджав, я знову до нього з цим переїздом. Слово за слово, почали сваритись і я йому пригрозила, що якщо до кінця літа нас не перевозить до себе, то буде розлучення.

Так він образився. Він же лише через нас із дітьми поїхав до іншого міста працювати, гроші мені привозить, сам приїжджає, а я йому такі умови ставлю.

Але я також не залізна! Мені чоловік завжди потрібний, а не один день на тиждень. Ну що це – він у п’ятницю ввечері приїжджає, поїсть і спати лягає, бо вже пізно.

У суботу можна його впросити щось зробити, з дітьми пограти, а в неділю вранці він їде назад у місто, щоби відпочити з дороги перед роботою. Це схоже на сімейне життя, чи на що?

Мама каже, що я дурепа, дарма на мужика тисну, він же для нас працює. А я вважаю, що це не сім’я, коли отак живуть люди. Мені ці гостьові шлюби завжди були незрозумілі. А тепер сама опинилася в такій ситуації. І як мені переломити цю ситуацію?

КІНЕЦЬ.