– Цей будинок також ваш буде. Алла наша єдина дитина. Тому треба і підлогу поміняти і дах, бо скоро осінь, дощі підуть. Треба підготуватися завчасно, – сказала до мого сина теща.

Але молоді мали свої витрати, вони ж будинок будували – своє гніздечко.

Приїхали називається, на нашу голову свати.

Алла, моя невістка, з невеличкого районного центру. Ми ж з чоловіком і двома синами все життя живемо за пару кілометрів від області в своєму будинку.

Після весілля діти вирішили, що залишаються в нашому місті, бо і з роботою зручно і взагалі, Львів є Львів.

Жити зі мною і чоловіком невістка не хотіла, хоча площа дозволяє.

– Ми на орендовану підемо. Так буде для всіх зручніше.

Я не наполягала, бо сама розуміла, що молода сім’я повинна жити окремо.

Ми ж з чоловіком подарували сину і невістці ділянку, де вони й почали будівництво свого будинку і були дуже щасливі, що за пару років в них буде своє гніздечко. І син і невістка багато працювали, бо будівництво тягнуло гроші. Згодом невістка повідомила, що чекає дитину.

Саме в той момент наші свати й надумали продати квартиру в районі, і купити недалеко від нас будиночок, але вже готовий.

Так все і вийшло, правда, будинок потребував ремонту.

Невістка придумала, що краще їм з’їхати з орендованої і почати жити з батьками. Тут її вже не турбувало те, що сім’я повинна жити окремо.

– Треба замінити підлогу в одній з кімнат і дах, бо скоро дощі почнуться, – сказала до мого сина теща.

Вони як хотіли, щоб всі ремонти Володя робив за свої кошти, бо Алла в них єдина дитина і колись цей будиночок буде їх.

Але вони наче забули, що Володя будує свою і гроші йому з неба не падають.

З тещою Володі дуже важко приходилося, але він мовчав бо дружина при надії і виконував усі забаганки тещі і дружини, закинувши власне будівництво.

– Синок, не добре все це. Тобі треба гроші в своє вкладати. Мало що вони задумають за пару років…

Але син не хотів йти проти волі дружини.

В нас народилася онучка, а син так і продовжував облагороджувати будинок тещі з тестем, бо вони ж там живуть.

А недавно син з сумкою повернувся до нас.

– Я більше так не можу. Це не життя. Алла радиться з мамою і татом, а я як робоча сила.

Вже місяць син живе в нас. Я навіть боюсь подумати, чого чекати далі.

Як допомогти сину?

Ну треба ж було тим сватам приїхати? Жили б собі там та й жили…

Джерело