Я вказала рідній сестрі на двері, і мені абсолютно за це не соромно. Підозрюю, мені потім знатно прилетить від мами, але, принаймні, я в цей момент не буду мучитися від алергії, спровокованої моїми найдорожчими племінниками.

Ми з моєю молодшою сестрою Тонею не дуже-то ладнаємо. Їй постійно здається, що я зазнайка і намагаюся здаватися кращою за інших. Вже не знаю, заздрість це чи звичайний хвалько. У її розумінні, я і будинок купила просто для того, щоб показати всім, яка я не така. Мовляв, усі живуть у квартирах, а в мене власний палац.

Я про все це дізнавалася від мами. Після чергового закидону Тоні вона мені дзвонила і виговорювала:

— Ну що ж ти так поводишся, донечко, – говорила вона. – Начебто ми всі виховані люди…

— Та як «так»? – не розуміла я. – Живу, нікого не чіпаю. Тоні самим фактом свого існування спокою не даю. Що вам усім від мене треба?

— Ох, донечко… – журилася мама. Перед моїм уявним поглядом поставав її образ: як вона сердито хитає головою. – Дружити вам із Тонею треба. Нас із батьком не стане, ви одне в одного тільки й залишитеся.

— У мене є чоловік і син, – говорила я. – Більше мені нікого не треба.

Цей діалог повторювався з разу в раз. Варто було мені виставити в соціальні мережі нове фото, як Тоня одразу ж дзвонила мамі і, як змія, шипіла їй на вухо: он як вона добре живе, а про рідню і не згадує. При цьому сама Тоня не бідувала. Чоловік у неї добре заробляв – навіть більше за мого. Грошей вона в мене ніколи не просила, подарунків теж. Уваги, може, не вистачало, ну так ми дорослі жінки, обидві при чоловіках і дітях. Яка вже тут увага? Адже нам не по десять років.

Будинок, який так муляв Тоні очі, був зовсім не палацом – невеликий такий, компактний. Ми з Єгором, моїм чоловіком, купили його всього рік тому, бо втомилися від міської метушні й захотіли пожити на природі. Жодних проблем із віддаленістю від міста не виникало: сина ми возили до школи на машині, а потім самі роз’їжджалися по роботах.

— Зовсім у гонитві за модою про здоровий глузд забула, – бухтіла Тоня. – Бідному Ромі в школу за тридев’ять земель їхати. Комунікації там усі старі, дороги розбиті. Невже справді варто було розмінювати квартиру на цей сарай?

— Якщо тобі завидно, – говорила я Тоні, коли вона вкотре починала капати на мене мамі, – то спробуй теж пожити за містом. Може, зрозумієш, як це здорово.

Напевно, не варто було мені так говорити. Тоня сприйняла мої слова як керівництво до дії. Тому що одного разу я приїхала додому з роботи і виявила, що коридор заставлений валізами, а на кухні сидить ціла орава: Тоня, її чоловік, двоє синів і мій власний син, Рома. Рома їздив зі школи додому автобусом і добирався раніше за нас із Єгором. Мабуть, він Тоню і впустив, бо ключі я нікому не давала – навіть мамі. Знала, що така довіра може обернутися неприємними сюрпризами.

— Ти що тут робиш? – запитала я без особливої дружелюбності.

— Як що, – здивувалася Тоня. – У гості приїхала. Ти хіба не рада?

— Та не дуже, – чесно зізналася я.

— Ти ж вічно кажеш мамі, що я даремно тебе за купівлю будинку лаю. – Мої слова Тоня пропустила повз вуха. – Так ось ми і приїхали до тебе відпочити на природі. Може, я не права, і купівля будинку дійсно мала сенс.

— Та мені якось не дуже хочеться щось комусь доводити, – пробубнила я.

Виганяти сестру я не стала. Я страшенно втомилася після робочого дня, і мені ставало ніяково від однієї тільки думки про скандал, який неминуче розгориться, спробуй я виставити їх за двері. Тоня ж так просто не піде – влаштує концерт, щоб усім глядачам показати, яка я зарозуміла. А потім ще й маму підключить… не дадуть мені спокою на вихідних.

Тож я махнула рукою і залишила їх самим собі. Нехай відпочивають, раз приїхали. А я поки прийму ванну і хоч трохи розслаблюся. Знаючи Тоню, завтра на мене чекає важкий день.

— До нас моя сестра приїхала, – сказала я, поки у ванну набиралася вода. Я зателефонувала чоловікові, щоб попередити його про гостей.

— Ти не говорила, що когось запрошувала, – невдоволено відповів Єгор. – У мене були інші плани на вечір і на вихідні.

— А я нікого й не запрошувала, – відповіла я, пробуючи кінчиками пальців воду. Занадто гаряча. Я додала холодної і продовжила: – Тоня сама себе запросила. Вирішила дати мені можливість виправдати купівлю будинку. Ну, ти знаєш всю цю історію з тим, що я вічно все не так роблю.

— Сестри…

Єгор зітхнув. У нього теж була молодша сестра, і теж не найадекватніша. У якийсь момент, ще на зорі нашого шлюбу, Єгор порвав із нею всі стосунки, і ось уже років десять вони не спілкувалися. Я не бачила її приблизно стільки ж. Шкода, я не могла вчинити аналогічним чином – маму удар хватить, якщо я викреслю Тоню з життя. Ми ж сестри, ми повинні одне одного любити.

Після ванни я одразу лягла спати, щоб поменше контактувати з Тонею. Але ранок наступного дня почався з кошмару.

Оскільки будинок був невеликим, ванна кімната була всього одна, також був лише один туалет. Нам трьом вистачало, але сім’я Тоні мало не з дев’ятої ранку по черзі займала то одне, то інше. Я звикла вранці приймати душ, а вже потім, підбадьорившись, іти готувати сніданок. Але до одинадцятої я так у душ і не потрапила. Біля туалету, пританцьовуючи, чатував свою чергу десятирічний Рома.

— Мам, навіщо вони приїхали? – пошепки запитав він. – Нам і без них було добре.

— Вони приїхали в гості, – відповіла я. Було б неправильно скаржитися дитині на свою дорослу сестру. Ні до чого прищеплювати їй неприязнь до тітки і до двоюрідних братів. А то знову потім крайня буду. – Але за кілька днів поїдуть.

— Пару днів! – з жахом вигукнув Рома. Забувши понизити голос. – Я до туалету хочу. Мені тепер усі ці дні в черзі стояти?

Я погладила його по голові і почала стукати кулаком у двері.

— Якщо туалет зараз же не звільниться, – голосно повідомила я, – мій син зробить свою справу у штани. Прибирати я змушу вас. Відмовитеся – кулею з мого будинку вилетите!

Двері миттєво відчинилися, і з туалету вийшов старший син Тоні з телефоном у руках. Схоже, він просто там сидів, щоб мати не застукала, і грався. Я підштовхнула Рому до туалету, а сама стала поруч – чекати, коли звільниться ванна.

— Гарна у вас тут вода, – потягуючись, повідомила Тоня.

Вона, нарешті, вийшла з ванної – розпарена, рум’яна. У душі вона пробула близько години, не менше. Я уявила, скільки ж накрутили лічильники, але швидко викинула цю думку з голови. Я й так була роздратована, ні до чого додатково себе накручувати.

— А що, сніданку все ще немає? – пролунав знизу, з кухні, голос чоловіка Тоні.

Вона перевела на мене погляд і сказала ображено:

— Уже обідати скоро пора, де сніданок?

— Я не готую сніданок, поки не прийму душ, – відрізала я. – Не влаштовує – готуйте собі самі.

І – пішла у ванну.

Прийнявши душ, я відчула себе краще. Змила все невдоволення, розслабилася й водночас підбадьорилася. Переодягнувшись, я попрямувала на кухню, щоб нагодувати всю цю ораву, і побачила, що Рома хотів зробити собі бутерброд, але діти Тоні спробували відібрати в нього шматки хліба.

— Невихований у тебе син, – хитаючи головою, прямо як мама, сказала Тоня. – Собі бутерброди робить, а про гостей не думає.

— Йому десять років, – відповіла я. – Він не зобов’язаний обслуговувати непрошених гостей. Швидко віддали Ромі хліб і відійшли від нього! – прикрикнула я. – Сіли й не заважаємо. Інакше залишитеся без їжі.

Насупившись, діти слухняно сіли за стіл. Рома зі своїм хлібом відійшов до кухонного столу і продовжив своє заняття. Віднедавна в нього з’явився такий ритуал – самому собі робити бутерброди. Мої він тепер не їв. Я не заперечувала. Хоче – нехай сам собі сніданок робить, діти мають звикати до самостійності. Але до сковорідок і каструль я його поки що не пускала. Вони в нас важкі, не дай Боже на себе перекине.

Поснідавши, уся сім’я Тоні мовчки встала з-за столу і розбрелася по дому. «Спасибі» мені ніхто не сказав, і ніхто не запропонував допомогти з посудом. Тільки мій чоловік, як зазвичай, забрав у мене брудні тарілки і почав їх намивати, поки Рома стояв поруч і насухо їх протирав.

До обіду ситуація не покращилася. Погода була погана – похмуро, дощитиме, – тому я накрила стіл на кухні. Наставила тарілок із пельменями та салатами, мисок зі сметаною та різними соусами.

Діти Тоні вередували й огидно поводилися. Вони кидали ложки, перекидали склянки, лізли в загальні миски слинявими виделками, намагалися жбурляти їжею в Рому. Я дала Ромі тарілку з пельменями і шепнула йому, що, якщо хоче, може поїсти в себе. Він із радістю втік угору сходами. Тоді діти Тоні теж почали канючити, просячи дозволити їм поїсти в кімнаті в Роми.

— У кімнаті Роми може їсти тільки Рома, – заявила я. – І так уже вся скатертина в плямах.

— Це ж діти, – відповіла Тоня. – Ми вдома стелимо клейончасті скатертини, щоб було легко відмити. А ти знову випендрюєшся, навіть скатертини тканинні стелиш… як панянка.

— Це я їх стелю, – втрутився Єгор. – У нашій родині клейончасті скатертини вважаються дурним тоном. Рідна, я сам потім скатертину замочу, може, відіпреться.

Я з вдячністю посміхнулася чоловікові. Я була вже на межі. І тут пролунав страшний гуркіт. Як у сповільненій дії, я спостерігала за скатертиною, що сповзала зі столу, і за посудом, який сипався на підлогу. Діти Тоні, весело регочучи, стягнули скатертину. Підлога виявилася всіяною осколками скла, вимазаною соусами і усипаною пельменями.

— Якого біса ти тягаєш своїх дітей по гостях, якщо вони не вміють поводитися?! – заорала я. – Так, я панянка, і хочу, щоб за моїм столом діти сиділи смирно, а не псували мої речі! Вони вже досить дорослі! Чи в них затримка в розвитку?!

— Немає в них ніякої затримки в розвитку, – спокійно відповіла Тоня. – Просто вони жваві. Не переживай так, я оплачу розбитий посуд. Домовилися?

— Мамо, – почав канючити старший. – Я їсти хочу.

— Їжі в будинку більше немає, – похмуро відповіла я. – Ви все на підлогу впустили.

— Купи! – зажадала дитина.

— До вечора я з’їжджу в магазин і приготую вечерю, а поки що – мені вас годувати нічим.

Тоня навіть сварити дітей не стала – просто поманила їх з-за столу, і вони всі разом пішли.

— З’їздимо в місто, пообідаємо в кафе, – почула я пропозицію її чоловіка.

— А ми що їсти повинні? – запитала я, вийшовши в коридор.

Тоня знизала плечима і відвернулася.

— Давай ти прибереш, а я заїду в магазин і куплю продуктів, – запропонував Єгор. – І чого-небудь, що можна швидко з’їсти. Піцу, наприклад.

— Не хотілося б Рому піцою годувати, – відповіла я задумливо.

— Ну, а куди діватися? З’їсть кілька шматків, нічого страшного не станеться. Це ж не на кожен день.

Я поцілувала чоловіка і залишилася наводити порядок. Скатертину тепер було не врятувати, але я все одно віднесла її в прання – може, Єгору вдасться створити диво. Він примудрявся відпирати найв’їдливіші плями.

На той час, як я розправилася з прибиранням, Єгор повернувся з магазину. Ми пообідали холодною піцою – Рома радісно з’їв належні йому два шматки, – а потім я взялася за приготування вечері. Через кілька годин Тоня з родиною повернулися, і я почула якусь дивну метушню.

«Не хочу знати, що там відбувається, – вирішила я. – А то мені знову зіпсують настрій, і ми залишимося без вечері».

Метушня, що перемежовувалася криками, все тривала. Почувши собачий гавкіт і запідозривши недобре, я все-таки вийшла у вітальню і обімліла. На дивані, в обнімку з брудним цуценям, сиділи діти Тоні. І добре бруд, але в мене була страшенна алергія на собачу шерсть, і моя сестра про це прекрасно знала!

— Тоня, – сказала я сестрі, яка з розчуленням спостерігала за дітьми, що копошилися. – У мене алергія. Приберіть із дому собаку, поки не довелося швидку викликати.

Вона відмахнулася від мене.

— Та що ти драматизуєш?

— Я не драматизую, це загрожує наслідками.

— Ніжна яка, ну ви тільки подивіться на неї!

Тут у кімнату увірвався мій чоловік, схопив собаку і кудись його поніс. Діти розревілися і почали вимагати повернути їм собаку. Я поспішила відчинити всі вікна, щоб провітрити приміщення, і випила противоалергенні. Сестра в цей час так і сиділа в кріслі, невдоволено за мною спостерігаючи.

Це було вже занадто.

— Збирайте валізи і їдьте з мого дому – Заявила я рідні…

— Я так і знала, що ти мене ненавидиш! – почала кричати Тоня. – А мама мені все не вірила! Ну нічого, я розкрию їй очі на твою натуру! Уявила себе Бог знає ким! По струнці в тебе тут усі ходити повинні! Принцеса на горошині!

— То йди, якщо я така погана! – відповіла я. – Чого приїхала? Постраждати захотілося? Це не до мене, а до мами. Давай, іди речі збирай, і чоловіка свого захопи, і дітей своїх невихованих.

— Ідіть, – підтримав мене Єгор. Він повернувся без собаки, від чого діти стали верещати ще голосніше. – Мені дружина жива потрібна. Зіпсовані речі не шкода, але шкідництва її здоров’ю я не допущу.

Мама мені потім, звісно, влаштувала прочуханку за те, що образила молодшу сестру, але мені було вже все одно.

— Немає в тебе ніякої алергії, – бухтіла мама, – що ти вигадуєш?

— Мамо, ти чого, – втрутився батько. – У неї сильна алергія, прокинься.

Хоч хтось у цій родині на моєму боці.

Наступного разу я нікого на поріг не пущу, якщо не попередять про візит хоча б за день. І нехай вважають мене ким завгодно – не мої проблеми. З яких узагалі пір елементарні ввічливість та адекватність стали ознаками розпещеності?

А собаку, який виявився досить великим цуценям, Єгор сховав у гаражі. Якийсь час він пожив там – Єгор сам за ним доглядав, я до гаража і близько не підходила, – а потім віддав його в добрі руки колеги.

КІНЕЦЬ.