Виявилося, що правило “в сім’ї всі один одному повинні допомагати” діє іноді лише в один бік. Так сталося у нашій родині. Коли ми мали можливість, ми повністю забезпечували моїх батьків. Але коли допомога терміново знадобилася нам, вони навіть не почухалися.

У дитинстві мені завжди вселяли, що головне в житті кожної людини – це сім’я. Ближче ніколи й нікого не буде. Цю установку я ввібрала міцно.

Поки я була маленька, справді, у нас була велика родина. Досі пам’ятаю, як усі разом їздили до села на картоплю. На чотирьох машинах, повністю забитих людьми. Як усі дорослі займалися копкою, а ми, малеча, сідали під яблуню охороняти бутерброди та грати у свої ігри. А потім дорослі розкладали найсмачнішу їжу прямо на скатертині на землі. Смачніше тих огірків, картоплі, хліба та сала я у своєму житті нічого не їла.

Згодом сім’я рідшала, старше покоління нас покидало, молодь роз’їжджалася, від великої та дружної родини не залишилося нічого, крім тих дитячих спогадів.

Коли я вийшла заміж та переїхала до чоловіка, щодня розмовляла з мамою по телефону. Дуже скучала за ними з батьком, але вона казала, щоб я не висіла на телефоні, а йшла займатися чимось корисним. Тоді я думала, що вона просто хоче мене відволікти, а зараз уже здається, що її просто втомлювали мої дзвінки.

Спочатку ми з чоловіком нічим не могли допомагати батькам. Нам би самим хтось допоміг. Доводилося якось розгрібатися самотужки. У чоловіка була мрія – побудувати свій бізнес. Ми почали її провадити.

Ішло спочатку тяжко. Ми дуже мало спали, погано харчувалися, пускаючи кожну копієчку на здійснення мрії. Економили на всьому. Я дві зими пробігала в осінніх чоботях – грошей на нове взуття не було. А коли вони розвалилися, то купили одразу зимові, вирішивши, що дві пари ми не потягнемо. Тож наступного року я з чобіт одразу перевзувалась у літні туфлі.

Коли справи почали йти краще, я завагітніла. Знову стало важко, бо працівник із мене був ніякий, майже всю вагітність по лікарнях, а чоловік один валився з ніг від утоми. Але коли я народила, то легше не стало. Батьки посидіти з онукою не могли, самі працювали ще, а в чоловіка батьків не було, тільки старенька бабуся, але за нею вже нагляд потрібен.

Скільки разів хотілося все кинути, але ми з чоловіком підтримували один одного і вперто йшли до своєї мрії. Мабуть, на небі оцінили нашу упертість і вирішили віддати – наша справа стала приносити прибуток. Життя почало змінюватися на краще.

Звісно, ​​коли у нас налагодилися справи, ми почали допомагати батькам. Спочатку за своєю ініціативою, а потім вони вже почали говорити, що їм потрібно. Так, ми їм у квартирі зробили капітальний ремонт, відправляли відпочивати та підліковуватись, додали на машину. Чим краще йшли наші справи, тим вагомішою ставала наша допомога.

У результаті ми повністю забезпечували їх – платили за квартиру, повністю купували продукти, ліки, оплачували лікування у платних клініках, відпочинок. Усе це сприймалося як буденність. Я вважала, що все роблю правильно, бо це моя сім’я. Я можу – допомагаю, мені знадобиться допомога – допоможуть мені. А ось мені й не допомогли.

Торік ми із чоловіком потрапили в аварію. Нічого фатального, але постраждали неабияк, довго лежали в лікарні. Слава Богу, з нами не було нашої молодшої дочки, вона була вдома. Але проблема в тому, що семирічна дитина знаходилася вдома зовсім одна. Зрозуміло, що вона не мала, може на якийсь час залишитися одна, але не в цій ситуації.

Ми в лікарні, стан залишає бажати кращого, невідомо коли вийдемо. Я відразу ж, як спромоглася, набрала мамі, їй уже дзвонив лікар, вона була в курсі аварії. Я була впевнена, що вони з батьком забрали внучку, але виявилось, що ні. Я не стала з’ясовувати, чому попросила приїхати або забрати її, або пожити з нею поки ми в лікарні.

Мама спокійним тоном сказала, що не може цього зробити. У них з батьком квитки на вечір, вони їдуть відпочивати. Я вухам своїм не повірила.

У мене істерика сталася, довелося заспокійливе давати. Мені тут зателефонувала старша дочка, вона як дізналася, що сталося, одразу передзвонила. Я абияк змогла їй розповісти про аварію, описати ситуацію з батьками, вона сказала, що вже взяла квиток на літак і через дві години буде вже в нас.

Тільки коли старша разом із сестрою прийшли мене провідати, я змогла спокійно зітхнути. Я молодшу тримала на контролі по телефону, але це було не те. Мене заспокоїли, що все нормально, дочка пробуде із сестрою стільки, скільки потрібно. Має пару днів відгулів, а потім працюватиме через інтернет і по телефону. Молодша теж запевнила, що все буде гаразд, вона слухатиметься і допомагатиме сестрі.

А батьки так і відлетіли відпочивати. Мама навіть не подзвонила жодного разу, поки вони там були. Тільки після приїзду відписалася, спитала, як справи. Як справи? Нормально. Дочка з Німеччини зірвалася і приїхала, а вони навіть не зателефонували жодного разу за десять днів.

Розмовляти я з матір’ю не стала, мені було дуже гірко. Не знаю, як поводитися з нею надалі. Поки не хочу навіть про це думати, поки я тішуся, що жива, що чоловік живий і що ми правильно виховали дочок. Сім’я – головне у житті, але тепер питання, кого вважати сім’єю.

КІНЕЦЬ.