Микола був із тих чоловіків, яким все під силу. Він збудував будинок, в нього було два сини й він посадив багато дерев. Загалом життя прожив не дарма.

Будинок збудував сам, своїми руками, у межах міста, у приватному секторі. Згодом провів газове опалення, під’єднав воду. Все облаштував, як у міській квартирі, навіть поставив ванну.

Тільки будинок був просторіший за квартиру і без набридливих сусідів. Розумниця і красуня дружина все встигала і нагодувати, і прибрати будинок, і за городом стежити. Микола у всьому їй допомагав.

Росли в сім’ї двоє синів, з різницею в п’ять років. Живи та радій. Ось тільки дружина захворіла серйозно та пішла з життя, коли молодший син у четвертому класі навчався.

Довго сумував Микола, але взяв себе до рук, не скотився. Тяжко було одному, не вистачало в господарстві жіночої руки, але про одруження навіть не думав. Вони з дружиною завжди мріяли, що діти здобудуть хорошу освіту, досягнуть успіхів у житті, збудують кар’єру.

Все для цього зробили. Старший Сергій закінчив школу та вступив до інституту. Одружиться і буде господиня в хаті.

Микола пишався старшим сином. Молодший до наук не дуже тягнувся, але допомагав батьку у всьому. На четвертому курсі Сергій справді одружився.

Місця багато, я для вас будинок зводив. Що хорошого жити у багатоповерхівці із сусідами. І чутність, і заливають, і чекай, коли опалення вімкнуть восени.

А тут можна включити у будь-який час. Скільки не намагався Микола відмовити молодих даремно не витрачати гроші на орендоване житло. Нічого в нього не вийшло.

Олена, молода дружина старшого сина, навідріз відмовилася жити в приватному будинку та ще й з батьком чоловіка. Сергій у всьому поступався дружині. Кохав….

Погорював Микола і змирився. Нехай живуть як хочуть.

– Ти хоч приведи дружину до хати. Для кого я його будував? – Говорив Микола молодшому синові.

– Мені ще рано про весілля думати – відмахувався той.

Наробить Микола восени закруток. Половину старшому синові віддасть. А той не дуже бере. Мовляв, Олені соромно, адже не вирощувати, не збирати, не закручувати не допомагали.

– Я не чужим людям даю, а рідним дітям. Беріть і їжте. – говорив Микола, віддаючи сину об’ємну сумку. – З’їжте, ще дам.

Молодший син закінчив школу, але вчитися далі не схотів, до армії пішов.

Якось прийшов до батька старший син, а розмова не клеїлася. Ходив все Сергій навкруги. Бачив Микола, що щось мучить сина, а сказати боїться чи соромиться.

Не витримав, попросив розповісти, що мучить його.

– Олена чекає дитину, син буде, – сказав старший син і дивиться, як відреагує на новину батько. А Микола зрадів, привітав.

– Тільки не за цим ти прийшов до мене, щоб цю новину повідомити. Не тягни, кажи – відповів батько.

– З появою дитини витрат буде багато, а зарплата лише моя. Олена в декрет за місяць піде. Важко платити за орендовану квартиру, – почав пояснювати Сергій.

– Тож приходьте жити до мене. Ігор в армії, заважати нікому не будете. Хата велика, місця всім вистачить. А якщо мало, то прибудову зробимо, всі зручності є. У нас і повітря тут чистіше, ніж у центрі міста. Для дитини саме те. Чого думати? Давно кличу вас – радісно сказав Микола.

– Олена не хоче. І як ми тут будемо всі разом? Дитина не даватиме спати тобі. Пелюшки по всьому будинку розвісимо. А Ігор повернеться з армії, а якщо одружиться? Дякую, звісно, але це не вихід, – сказав Сергій.

– Ти ж не про це прийшов поговорити, правда? У тебе є інша пропозиція? – прямо запитав Микола.

– Є, тату. Батько Олени пропонує вам скинутися навпіл і купити квартиру. У нього на роботі один співробітник терміново та недорого продає. Їде жити за кордон, – почав пояснювати син.

– А багато грошей треба? Адже вам однокімнатна не потрібна, як я розумію. Дитина скоро з’явиться. Є в мене деякі заощадження. Говори прямо, скільки треба?

Сергій назвав суму та з очікуванням подивився на батька.

– Це вартість всієї квартири чи лише моя половина? – спитав Микола.

– Тільки твоя, – трохи зам’явшись відповів Сергій.

– Це все, що маю. Повернеться Ігор, одружиться, як же я його залишу без допомоги? А якщо він захоче вчитися? Несправедливо це, – похитав головою Микола.

– Тату, та допоможемо ми йому обидва. Шкода упускати такий шанс. Потім за такі гроші не знайдемо квартири. А дитина з’явиться, взагалі не до цього буде, – почав вмовляти Сергій батька, помітно нервуючи.

Цілу ніч не спав Микола. Все думав як бути, а не виходило догодити обом синам. Виходило, що молодшого все ж таки доведеться обділити. Але не на вулиці залишиться.

Може його дружина буде зговірливішою, прийде господинею у великий будинок. І Сергія теж без допомоги не залишить. Краще, звичайно, щоб погодилися переїхати до нього…

А може вони мають рацію, що не хочуть разом із батьками жити. Згадав, як сам поневірявся у тісній квартирі з батьками, коли одружився. Тоді й вирішив, що будинок збудує, щоб усім місця вистачало.

А сучасна молодь не хоче копатись в городі. Квартиру їм подавай. Вранці зателефонував Сергію і потішив, що грошей дасть.

Невдовзі Сергій купив квартиру та запросив батька на новосілля. Квартира не сподобалася Миколі. Після просторого будинку здавалося тісною, а кухня взагалі крихітною.

Але сват сказав, що молодим краще окремо жити та ні від кого не залежати. Може він й правий. Микола не став сперечатися, сподіваючись, що хоч молодший син залишиться з ним.

А Ігор повернувся з армії, влаштувався працювати водієм із гарною зарплатою.

– Немає толку, що Сергій закінчив університет, – казав він. – Не гроші отримує, а сльози.

Через рік Ігор привів до будинку дружину. Не красуню, але господарську. Микола не міг натішитися.

Маша готувала, прала, прибирала хату. Але в землі теж не любила копатися. Міська, не звикла.

Микола вийшов на пенсію та зайнявся городом. Одна із сусідок часто просила його щось підремонтувати, то допомогти скопати город. У Миколи руки золоті.

А що, попри свій вік, він був видним чоловіком. А вона його пирогами та борщами радувала. Якось так, вийшло, що залишився він у неї.

Будинок до ладу довів, стоїть як іграшковий. А з двох городів врожаю більше. Продавати навіть виходило.

Гроші, знову ж таки, не зайві. Недобре просто так жити, не по-людськи. Покликав Микола сусідку заміж.

А та йому відмовила. Пояснила, що дочку має, та своєю сім’єю живе. Вона не проти, щоб мати з Миколою жила. Але боїться, що він буде претендувати на будинок у разі чого.

– Не буду, у мене є свій. Можу нотаріально відмову зробити.

Навіть образився Микола.

– Навіщо нам штамп? Ми не молоді, дітей заводити не збираємось. Ти хороший мужик, надійний. Але заміж за тебе, вибач, не піду. – сказала, як відрізала, Микола не став вмовляти.

Добре жили вони із сусідкою, тільки відпущено їм було не так багато часу. Не стало його коханої в мить. Приїхала її дочка на поховання.

Одразу після поминок, не відкладаючи у довгу скриньку, завела розмову з Миколою. Подякувала за допомогу мамі, за ремонт будинку. Але настав час йому й честь знати, звільняти будинок.

Микола мовчки зібрав речі та повернувся до свого дому. Але переживав так сильно, та й не шкодуючи себе, орав на двох городах, що трапився в нього інсульт. Вчасно швидка приїхала та відвезла до лікарні.

Легко відбувся, швидко та майже повністю відновився після хвороби. Сподівався Микола онуків няньчити. У Сергія Олена другого вже народила, але мешкали вони окремо.

А у молодшого сина із дружиною дітей не вийшло. Звикли вони вільно жити. Поверненню батька не дуже вони зраділи.

Обидва добре заробляли, а витрачати особливо нема на що. Ось і купили на накопичені гроші собі однокімнатну квартиру. З’їхали з будинку батька.

Дуже засмутився Микола. Мабуть, даремно будинок будував для дітей, спину гнув. Не потрібний їм ні він, ні його дім.

Якось на городі й стався з ним другий інсульт. На ноги підвівся, але працювати на городі більше не зміг. Закинув його…

Дякувати Богу, себе поки що сам обслуговувати міг, без сторонньої допомоги обходився. Тільки став забудькуватим і розсіяним. І згодом ставало все гіршим у нього з головою.

Брати зустрілися, щоб вирішити, хто візьме батька до себе жити. У старшого брата козир, двоє дітей та квартира хоч двокімнатна, але тісна. З цього виходило, що забрати до себе батька має молодший із братів.

Він не має дітей і квартира велика, хоч й однокімнатна.

– А якщо батько житиме в тебе, то навіщо нам дім? Пропоную продати його та гроші розділити порівну. Купимо квартири більші й батько житиме по черзі у кожного з нас, – запропонував старший брат.

Молодший погодився. Купив двокімнатну квартиру, перевіз до себе батька. Тільки Миколі ставало дедалі гірше.

Син із дружиною на роботі, а він холодильник залишить відкритим на весь день, всі продукти зіпсуються. То до туалету не добіжить, то кран не закриє та заллє сусідів, то ще чогось наробить. Пам’ять зовсім підводити стала, часом не впізнавав навіть сина.

Маша прийде з роботи втомлена, а тут треба прибирати квартиру, батька перевдягати та мити, готувати.

– Не можу більше, я сама скоро збожеволію, – скаржилася вона чоловіку. – Зроби щось, є ж для таких людей похилого віку спеціальні інтернати. Розумію, що тобі батька шкода, а мене не шкода? Піду я, якщо ти нічого не вирішиш! – плакала вона.

– А хто там його доглядатиме? За живих дітей батько в інтернат? Погано це. Як мені жити далі із цим? – відповідав Ігор. – Я поговорю із Сергієм. Нехай візьме батька до себе на якийсь час, щоб ти відпочила.

А старший брат забув про свою обіцянку.

– Переїзд у незнайоме місце швидше доб’є батька, – відповів він брату.

Не знаючи, що робити, Ігор став часто прикладатися до пляшки, намагаючись уникнути проблем і сварок із дружиною. Коли батько мало не влаштував пожежу у квартирі, Ігор здався і почав збирати документи, щоб оформити батька у спеціальний пансіонат для таких хворих.

Там таки постійний догляд і нагляд буде. Батька було шкода. Завжди такий активний, руки золоті, а перетворився на дитя нерозумне.

Але й дружину втрачати не хотів. Розумів, що якщо так продовжуватиметься далі, просто сам скотиться. Нарешті, всі документи зібрані.

Місце батьку у спеціальному пансіонаті виділено. Гроші заплачені. Машина чекає біля під’їзду.

Підійшов Ігор до батька і побачив, що з його очей котяться сльози, гублячись у глибоких зморшках. Наче він відчув щось. Стиснулося від жалю серце у молодшого сина.

Не витримав, відвернувся, витираючи очі долонею. А машина сигналить. Дружина стоїть у дверях із сумкою з речами Миколи.

– Пробач, тату, нам час їхати. – Взяв він батька за руку і, як маленьку дитину, повів до виходу. Батько слухняно пішов.

Перед сходами раптом зупинився та осмислено глянув на сина. У Ігоря знову серце стислося від болю. Рідного батька відвозить до інтернату.

Він сумнівався, чи правильно робить. Може, поки не пізно, варто все переграти?

А Микола раптом сперся на його руку всім тілом, закотив очі та завалився на бік. Ледве Ігор встиг підтримати його, пом’якшити падіння, щоб не вдарився з усього маху головою об цементну підлогу.
***
На поминках старший брат пустив сльозу. Казав, яким добрим був Микола батьком. І навіть пішов вчасно та легко. До останнього на своїх ногах ходив.

А молодший ніяк не міг позбутися почуття провини. Не міг пробачити собі, що хотів позбавитися батька.

Та й з дружиною в нього все шкереберть пішло. Не звинувачував її, розумів, що діставалося їй. А все ж таки.

Хтось засуджував братів, причому обох. А кому довелося доглядати таких родичів, розумів і співчував молодшому з братів. Адже саме йому та його дружині дісталося доглядати хворого батька, приймати нелегке рішення.

Чому в одній сім’ї діти виходять такими різними? Чому так відбувається? Адже батьки однаково любили обох синів. Ніхто не знає, що чекає на нас у старості. Щасливим є той, у кого батьки до останніх днів не втрачають розуму.

І не дай нам Бог дожити до такого стану. Стати тягарем дітям. Усім добра, терпіння та здоров’я.

Сльози людей похилого віку настільки ж жахливі, наскільки природні сльози дітей. Красива молодість дається кожному. Красива старість одиницям.

КІНЕЦЬ.