Батьки вирішили за мене, де я маю жити. Прикро до сліз, тому що я на це витратила всі свої заощадження, а в результаті вийшло не так, як я хотіла. Тепер не знаю, що робити.

Повертатися до міста, де тепер є квартира, я не хочу, нудно мені там. А як подумаю, що тепер заново збирати на житло, то руки опускаються.

Мама і тато все життя прожили в маленькому місті та ніколи не хотіли більшого. Не до вподоби їм припали великі міста, хоча маю підозру, що вони просто далі вокзалів там не бували в юності. А будь-який вокзал – це те ще видовище.

Але батьки були впевнені, що немає в великих містах нічого хорошого. Інша річ наша глуха провінція: всі один одного знають, двері на ніч можна не замикати, рідня вся під боком, всі питання по-родинному вирішити можна. А ще своя дача, без якої мої батьки життя собі не уявляють.

Я з раннього дитинства терпіти не могла це місто. Постійно у всіх на очах, усіх давно знаєш, нових людей за рік можна жодного разу не побачити. Ще цей город проклятий, який постійно заважав насолоджуватися літніми канікулами.

У підлітковому віці я для себе чітко вирішила, що поїду з цього містечка в будь-якому разі. А єдиним варіантом для мене було – вступ до університету. Батьки поставилися б до цього як до неминучого зла, бо освіту здобути треба.

Я рвалася з жил, але готувалася до вступу. Рівень освіти в нашому містечку бажає кращого, бо вчителів не вистачає, а ті, що є, ведуть по кілька предметів. Якість таких уроків відповідна. Тому я покладалася тільки на себе, слава богу, що інтернет вже був.

Мені вдалося вступити та вирватися нарешті з болота рідного міста. Господи, я досі пам’ятаю, яка хвиля щастя накрила мене, коли я зрозуміла, що найближчі роки я житиму у великому місті, де не треба вітатись через крок, щоб увечері мамі з татом не поскаржилися на твою невихованість.

До рідного міста я їздила рідко і неохоче, навіть на літніх канікулах не залишалася більше, ніж на тиждень, бо батьки з їхнім городом мене дістали б. Влаштовувалась підробляти та відпочивала у місті з подружками та друзями.

Для себе я чітко вирішила – у рідне болото я не повернуся. Не хочу ображати рідне місто, для когось його тиша і спокійна неквапливість видадуться райським місцем на землі, але для мене такі ритми були подібними до смерті. Здавалося, що я загрузну в місті та дуже скоро воно мене поглине.

Прийнявши таке рішення, я почала думати про своє житло. Зі студентських підробітків грошей вистачало лише на підтримку штанів, відкладати не виходило. Але я все одно дивилася оголошення про продаж, щоб розуміти, до чого прагнути.

Після університету батьки закотили цілу театралізовану драму, коли з’ясувалося, що не в моїх планах повертатися до рідного міста до них під бік. Намагалися засвідчити, що я літніх батьків на схилі років кидаю одних без допомоги та підтримки. Але в них нічого не вийшло. Я вирішила залишитися.

Не спілкувалися ми з батьками згодом близько пів року. Не знаю, як вони витримали таке довге мовчання, а для мене час в одну мить пролетів, бо я металася у пошуках гарної роботи.

В результаті диких зусиль, корисних навичок, знайомств та вдачі мені вдалося влаштуватися на гарне місце. Точніше, в хорошу компанію, а починати треба було з низів, але це мене не лякало.

Я на роботі практично жила, щоб якнайшвидше все вивчити, зрозуміти, всьому навчитися. І мої старання не залишалися поза увагою.

Повільно, але правильно я дерлася кар’єрними сходами та через пару років змогла заробляти стільки, що вдавалося відкладати. Звичайно на квартиру.

З батьками на той час стосунки вже начебто налагодилися. Моє рішення жити так далеко від них вони так і не ухвалили, але хоч би перестали мені постійно про це нагадувати.

А ось останній рік я вже почала думати, що вони змирилися з моїм вибором, аби тільки я була щаслива. Думала б я інакше, не зробила б такої дурниці.

Суму, необхідну для покупки квартири, я назбирала і вже була готова здійснити свою мрію – придбати житло. Але брати перше, що трапилося, не хотілося, я стільки сил вклала в заробляння грошей. Вибирала варіант, який зачепить. І нарешті він з’явився.

Два місяці тому я знайшла дивовижну квартиру. Мене в ній влаштовувало все, я навіть встигла її подивитися, але тут мене смикають у відрядження, від якого я не можу ніяк відмовитися.

На скільки поїду не знаю, а господарі квартири сказали, що продаж терміновий і чекати вони не можуть. За пару годин, що залишилися до відрядження, я нічого не встигала б зробити.

Тоді я і зважилася попросити допомогу в батьків. Вони вже обоє на пенсії, робити їм поки що нічого, город тоді ще лежав у кучугурах. Я віддала їм гроші, довіреність, сконтактувала з продавцем і помчала у відрядження.

Я навіть не припускала, що може піти щось не так. Батьки змогли до мене додзвонитися за тиждень. Сказали, що все гаразд, квартиру купили. Я й заспокоїлася.

А після повернення додому з’ясувала, що квартиру вони купили, але не ту, що я обрала, а трикімнатну у себе в місті. І оформили її на маму.

– Ми квартиру обіцяли купити, ми її тобі купили. Приїжджай, живи. Хороша трикімнатна можна відразу сім’ю заводити. Не рівня тієї однокімнатної, що ти хотіла. Потім після нас у спадок вона все одно тобі дістанеться, тож переоформляти ми нічого не будемо, – заявили мені батьки, дуже задоволені собою.

Я навіть не можу описати свого стану. Це не засмучення, агресія чи щось таке. Це якесь глобальне розчарування, коли розумієш, що у твоєму житті не залишилося нікого, до кого можна звернутися.

Номери всіх родичів зараз перебувають у чорному списку. Спілкуватися ні с ким я не хочу. Батьків бачити також, для мене їх після такого вчинку просто не існує. Не знаю що робити. Сил просто ні на що нема.

КІНЕЦЬ.