— А це хто ще така? – запитала я у самої себе, коли побачила чужу жінку у своєму саду. Я й раніше знала, що є люди, які крадуть у нас фрукти, але не очікувала що серед білого дня, точніше сказати зранку. А починалось все так добре.

Стояла на кухні, заклопотано нарізаючи овочі для салату, коли мій погляд випадково впав на двір. Там, неподалік старої сливи, яка росла на межі наших ділянок, якась жінка діловито збирала щось із землі в сумку. Причому, на нашому подвір’ї.

Спочатку мені здалося, що це якась помилка, адже наші сусіди поїхали у відпустку і будинок мав бути порожнім. Придивившись краще, я впізнала Олену Степанівну, матір нашої сусідки. Вона жила на іншому краю села, але часто навідувалась до дочки.

Я відклала ножа й вийшла на двір. Посміхнувшись, привіталася:

— Добрий ранок, Олено Степанівно!

Але замість очікуваного спокійного вітання я отримала несподівано грубу відповідь. Жінка буквально вибухнула:

— А що, думала, сама всі сливи загребеш? От яка хитра. Це наша слива на ваш двір нападала, мій чоловік її саджав!

Я розгубилася, не розуміючи, в чому справа. Спробувала пояснити, що не мала жодного злого наміру, просто хотіла привітатися.

— Ні-ні, я зовсім не це мала на увазі. Звісно, це ваша слива і це добре, що вона така щедра, – я намагалася припинити конфлікт. Але жінка ніби закипіла.

Вона звинувачувала мене у казна-чому, вигадуючи якісь історії. Згадала про якусь крадіжку винограду, хоча у них його від роду не було. Про криницю, яка ніби нам дісталася, але то не криниця, а свердловина, яку ми кілька років тому викопали. І ще багато чого говорила у мою адресу.

Я її не слухала. Такий чудовий ранок був, що не хотілося псувати настрій. Жінка наполегливо продовжила.

— Може, мені зовсім сюди не приходити? А що, ти і на нашому подвір’ї всі сливи позбираєш. І яблук можеш нагребти пару мішків, не соромся! Хоча, як це тобі соромитися, якщо сорому не маєш! – вже кричала на всю вулицю сусідка, ніби хотіла, щоб цю сварку всі почули.

Тільки я не хотіла з нею сперечатися, тим більше, що продовжувати цю розмову. Пояснити їй, що у мене є свій сад, з яким і так важко впоратися, не було бажання. Я просто махнула рукою та пішла займатися своїми справами.

Дійсно ту сливу посадив її чоловік, коли ще не було чіткої межі між нашими ділянками. Він знав, що дерева треба садити на відстані трьох метрів від паркану, але й паркану тоді ще не було.

Микола Іванович планував купити наш будинок, щоб його дочка жила поряд з ним. Сад собі посадив і ту сливу на межі увіткнув. “Напевно не вистачило йому місця на своїй ділянці”, жартувала я. Тільки мій дід відмовився продавати будинок, приватизував ділянку та й виявилося, що слива опинилася на межі.

Дочка так і залишилася жити у будинку Миколи Івановича, а її мами, після втрати чоловіка, купила невелику хату на краю цього ж села. Живе з дочкою поряд, але у своїй оселі. Скільки ж їй самій там треба!

Я всміхнулася й зітхнула з полегшенням, коли жінка пішла. Такий чудовий ранок, не хотілося сваритися через дрібниці. Тільки повертаючись до будинку, я подумала: “Треба не забувати хвіртку замикати на майбутнє. Я, звісно, рада сусідам, але до певної міри.”

Я ще раз глянула на стару сливу, яка мирно стояла на межі наших дворів і усміхнулася. “Мабуть, ця слива ще побачить багато таких історій,” – подумала я, повертаючись до своїх справ.

Джерело