– Добре, що приїхали,- кинула Клавдія Вікторівна синові та невістці.

– Як то кажуть, літній день рік годує. Так що давайте млинців поїжте з дороги, а потім всі на город. Картопля так заросла, що її незабаром і видно не буде.

– Мамо, – спробував заперечити Андрій, – розумієш, Маринці працювати стільки не можна, тим більше в спеку. Сама знаєш, що з нею нещодавно було.

Андрій намагався говорити тихо, щоб його слова не почула дружина, яка недавно втратила дитину.

Батьками вони мріяли стати одразу, як одружилися. І Андрій, і Марина вважали, що діти лише зміцнять їхній шлюб.

Ось тільки щомісяця на подружжя чекало розчарування. І ось три місяці тому затеплилася надія. Цією радістю Андрій поділився із мамою. Вона посміхнулася, а потім сказала:

– Давайте картоплю з льоху носити. Незабаром садити прийде час, тож нам засиджуватися ніколи. Маринка твоя нехай відра не носить, але насипати картоплю в льоху зможе.

– Мамо, все ж таки в положенні вона, напевно, треба поберегтися.

– Не цукрова вона, нічого з нею не станеться, – відповіла мати. – Я і тебе, і сестру твою носила, а водночас і в городі встигала керуватися, і ще за господарством дивилася. Як бачиш, нічого зі мною не сталося. І Маринка твоя жива і здорова буде.

Чи то через той день, коли вони картоплю всю з льоху перенесли, чи ще через щось, але тільки заболів у Марини сильно живіт.

Так заболів, що довелося негайно швидку викликати. Щоправда, виявилося, що вже пізно: їх з Андрієм дитини не буде.

– Не треба було мені в село їхати, – сказала тоді крізь сльози Маринка.

– Це все я, не наполіг, а з мамою погодився, – винувато відповів Андрій. – Надалі я буду більш уважний і наполегливий. Все в нас вийде. Ти тільки в це вір.

За ці два місяці Маринка трохи відійшла, але уникала розмови про дітей. Варто їй пригадати, чим все закінчилася, як сльози просто градом котилися по обличчю.

Вона навіть тижнів зо два до чоловіка в село не їздила, так їй було важко. Потім довелося поїхати, бо виходу іншого не було.

Батьки Андрія картоплі садили багато. І не лише для себе старалися. Продавали вони її на базарі. Щойно можна було копати молоду картоплю, поспішали на ринок, щоб виручити від продажу якісь кошти.

Гроші свекруха намагалася розділити порівну між Андрієм та його сестрою Анжелою. І син, і дочка з сім’ями жили в орендованих квартирах.

Клавдія Вікторівна намагалася допомогти молодим, хоч чимось. Жінка звикла працювати сама, і спуску не давала нікому: ні собі, ні чоловікові, ні дітям, ні невістці та зятю.

Щоправда, чоловіка, батька Андрія, два роки тому не стало, тільки й встиг він, що сина одружити.

Тепер Клавдія Вікторівна говорила, що всі турботи та клопоти по господарству лягли на її жіночі тендітні плечі.

Анжела не кожних вихідних приїжджала до матері. Боялася, що чоловік почне їй дорікати. Андрій та Марина їздили щосуботи в село. Не міг син відмовити матері у допомозі.

Вона це розуміла і намагалася навантажити його на повну. Поле з картоплею було не просто великим, а величезним. Роботи було стільки, що додому подружжя приїжджало дуже втомлене.

Скільки разів Андрій казав матері:

– Та ну її, цю картоплю! Тільки горбатитися на неї треба, а користі не так і багато.

– Ти на поле збирайся, а не розмови розводь,- щоразу казала мати.

Вона вже була готова до роботи й чекала сина та невістку. Марина мовчки йшла слідом за Клавдією Вікторівною, ніколи не сперечалася зі свекрухою.

Ось і зараз, коли вони прийшли на поле, він вихопив з рук коханої дружини сапку і намагався сам працювати в поті чола, сказавши Маринці:

– Ти тільки траву вибирай за мною, а тягати я сам буду. Не треба тобі сапкою махати.

Марина посміхнулася: приємно їй було, що Андрій так дбає про неї. Вона жодного разу не пошкодувала, що стала його дружиною. Був він і чоловіком добрим, і сином.

Ось це й не подобалося Марині. Бачила вона, що мати абсолютно Андрія не жаліє. Як тільки він приїжджає, так одразу і навантажує його, а заразом і її, Марину.

Сапали вони картоплю, не розгинаючи спини до обіду, а потім Андрій скомандував:

– Все, Марино, годі. Спека стоїть нестерпна. Ходімо відпочивати додому. Як спека спаде, то знову в поле прийдемо.

Клавдія Вікторівна, яка теж сапала рядок неподалік, побачила, що син і невістка збираються додому, здивованим і незадоволеним голосом запитала:

– Ви що вже напрацювалися? Кілька годин всього на полі пробули, й вже додому? – лаялася свекруха.

– Так, мамо, важко і Марині, і мені. Увечері, коли похолодає, знову прийдемо.

Клавдія Андріївна пробурмотіла досить голосно, щоб її було чути:

– Звичайно, навіщо вам працювати. Це ж я звикла орати, а ви б тільки грошики брали, та картоплю.

Андрій не витримав:

– Не кажи нісенітниці, мамо! Ти ж сама знаєш, що не тому я допомагаю тобі. Не можу дивитися, як з останніх сил ти тягнешся! Ходімо додому, мамо!

Мати нічого не сказала, але додому не пішла, а продовжила сапати, ніби довести хотіла синові та невістці, що вони просто лінуються. Вона набагато старша за них, а не втомилася, працює і додому йти не збирається.

Андрій і Марина прийшли додому, але тільки-но присіли на диван, як Маринка несміливо сказала:

– Якось незручно. Ми з тобою вдома, а твоя мати на городі. Треба йти назад.

– Я й сам про це подумав, але сказати тобі побоявся, що ти не погодишся.

У цей момент пролунав звук мотоцикла, що під’їжджав. Андрій пожвавішав, приїхала Анжела з чоловіком. Вони мали мотоцикл, гроші на який сестрі дала мати.

Андрію було трохи прикро, бо мати завжди ділила порівну, а тут допомогла дочці купити мотоцикл. Йому нічого не сказала.

Це вже Анжела промовилася якось, зауваживши, що на таку маму, як у них, молитися треба. Тоді й сказала, що їй дала мама більшу частину грошей.

Андрій розбирання влаштовувати не став, але образу зачаїв. Вони з Маринкою їздили в село електричкою. Був би мотоцикл, тоді б і вони могли приїжджати будь-якої миті.

– Привіт родичам! – першим привітався Микита. Анжела тільки кинула:

– Здрастуйте!

За виразом її обличчя Андрій зрозумів: сестра незадоволена тим, що вони з Маринкою вдома.

– Привіт! – в один голос відповіли вони.

– Мати в полі, мабуть?

– Так, ми щойно прийшли, щоб перекусити та відпочити.

– Зараз і ми з Микитою переодягнемося і на допомогу підемо.

Вже за п’ятнадцять хвилин вони вчотирьох були в полі. Клавдія Вікторівна, побачивши, що до неї йдуть помічники, зраділа.

Анжела підійшла до матері, щось прошепотіла на вушко, а потім пішла до Микити. Андрій та Марина бачили, що Анжела ходила лише від чоловіка до матері.

Найбільше, що робила, присідала навпочіпки, й виривала акуратно траву, особливо не поспішаючи. Андрій мовчав, чекав, коли мати почне сестру підганяти.

Мама була не терпима: не могла бачити, як хтось працює ледь-ледь. Проте вона нічого не казала Анжелі, зате на Андрія та Марину крикнула:

– Давайте жвавіше, бо такими темпами ми й до зими картоплю не посапаємо.

– Ми намагаємося, на відміну від деяких! – не витримавши, сказав Андрій.

– Ти на Анжелку не дивись, у її становищі багато працювати не можна.

– Значить, ось як? Моїй Маринці в будь-якому положенні можна працювати, а Анжелі не можна? Значить, її треба берегти, бо вона твоя донька, а невістку – ні? По-твоєму виходить, що так?

– Ти на матір не кричи! – підвищила голос Клавдія Вікторівна, але Андрій продовжував:

– Знаєш що? Моя дружина не для того сюди приїхала, щоб у городі не розгинаючи спини працювати! – Потім він звернувся до дружини: – Збирайся, Марино, ми зараз же їдемо.

– Електричка лише ввечері.

– А ми пішки підемо в місто.

– То це ж сім кілометрів!

Цілий місяць Андрій та Марина не показувалися у селі. У вихідні ходили в парк, відпочивали, а потім дізналися, що стануть батьками. Тоді до них і прийшла Клавдія Вікторівна. Привезла вона дві сумки із сільськими гостинцями.

– Я це… Помиритись приїхала. Не думала, що розсердитесь ви так, що і дорогу в мій будинок забудете, а я ж мати все-таки.

– За гостинці дякую, але в село я свою Маринку більше не пущу. Не можна їй працювати, у положенні вона, – з гордістю заявив Андрій. – На збереженні лежатиме весь цей час. Тож не ображайся, мамо.

– А я й не гніваюсь. Сама впораюся, простодушно відповіла вона. До роботи я звикла. Тож і викопаю, і продам, і більше таку велику ділянку саджати не буду, раз і у вас, і в Анжелки з Микиткою діточки будуть.

– Я ось вам грошенят привезла, – раптом схаменулась вона, і простягла загорнуті в газетний папір гроші. – Візьміть. Тут стільки ж, скільки я сестрі твоїй на мотоцикл давала.

Вся образа на матір та сестру одразу ж пройшла. Вже за кілька хвилин мати, син та невістка сиділи разом за столом і будували плани на майбутнє.

Дуже тішить, що мати зрозуміла свою провину перед сином та невісткою, та вчасно її виправила. А ви що скажете з цього приводу?

КІНЕЦЬ.