Я більше не можу жити зі своїм чоловіком. Втомилася.

Мені двадцять шість років, п’ять з яких я одружена з Михайлом. Є трирічна донька Катруся. Наше спільне життя з чоловіком з кожним роком стає дедалі гіршим.

Загалом Михайло – людина непогана. Не п’є, не свариться, робота в нього хороша, гроші до хати приносить. Тільки ось допомагати по дому зовсім не хоче. Приходить додому та одразу сідає за комп’ютер. Грає чи дивиться фільми. І так щодня цілими вечорами.

На всі прохання допомогти по дому завжди незмінна відповідь: потім. Чи треба казати, що це «потім» не настає ніколи.

З дитиною чоловік також не допомагає. Ніколи не гуляє, не грає і не виховує дочку. Складається таке відчуття, що Катрусю він взагалі не помічає. На цьому ґрунті виникають постійні сварки.

Інтимного життя ми не маємо. Іноді мені здається, що я не цікавлю Михайла як жінка. На боці в нього теж нікого немає, у цьому я впевнена.

Ми стали абсолютно чужими людьми, нам навіть поговорити нема про що. Точніше, чоловік приходить із роботи, сідає за комп’ютер, потім лягає спати. І так кожного дня. Я втомилася. Не хочу жити з ним.

Я сказала Михайлу, що хочу розлучитися. Він був проти. Оскільки квартира належала чоловікові, я вирішила забрати дочку і переїхати до мами.

Їхала у таксі та думала про те, як краще розповісти про все. Я знала, що мама засмутиться, але була впевнена, що вона підтримає мене.

Мама відчинила двері та дуже здивувалася, побачивши нас із дочкою. Я їй про все розповіла.

– А що, Михайло на тебе руку підіймає?

– Запитала мама.

– Чи, може, він п’є? Чи коханку завів? А може, він Катрусю ображає чи тобі грошей не дає?

На всі ці запитання я мала одну відповідь: «ні».

– Ну і що не так!? – жорстко відповіла мати.

– Не займайся дурницями та повертайся до чоловіка. У себе я вас не залишу. Не розраховуйте.

– Але мамо, ми стали чужими людьми, – намагалася пояснити я.

– Михайлу потрібен лише комп’ютер, а на мене та Катрусю йому начхати!

– А ти у нас ідеальна? – хитро запитала мати.

– Значить, ти погана дружина та господиня, коли чоловік перестав тобою цікавитись. І взагалі, досить тут скиглити. Викликай таксі та їдь назад до чоловіка. У мене на всіх місця не вистачить.

Ось так вийшло, що рідна мати, на підтримку та допомогу якої я сподівалася, вказала мені та внучці на двері.

В таксі я не могла стримати сліз. Відвернулась і дивилася у вікно, щоб не налякати доньку. Душа розривалася від образи на частини. Кому, крім дочки, я потрібна у цьому житті? Якщо навіть мати відвернулася від нас у скрутний момент.

Ми приїхали додому. Михайло нічого не сказав, лише уїдливо посміхнувся.

Наступного дня я подала на розлучення та почала шукати житло.

Через тиждень ми з донькою переїхали на орендовану квартиру, що знаходиться неподалік моєї роботи. І знаєте – я щаслива. Я рада, що вирвалася із цього замкнутого кола. Тепер я сподіваюся тільки на себе і мої нерви тепер спокійні.

Чоловік, як і раніше, не цікавиться мною і дочкою. Лише сказав, що згоден платити аліменти. З матір’ю я стосунків не підтримую. Дуже скривджена на неї. Після того, як вона виставила нас за поріг, ми жодного разу не зідзвонювалися.

Мені ось цікаво чи то я занадто привʼязуюся до людей, чи то люди мені такі трапляються? Не розумію ні колишнього чоловіка, який не хоче спілкуватися з рідною дочкою, ні свою матір яка взагалі повела себе як чужа тітка.

КІНЕЦЬ.