Моя свекруха дуже щедра жінка. Щедрість її не знає меж, але лише на словах. Насправді вона жодного разу жодної своєї обіцянки не виконала. І навіть наш маленький син почав розуміти, що нічого хорошого та цікавого від бабусі чекати не варто.

Ірина Євгенівна, моя свекруха, дуже привітна жінка. До мене з першого дня знайомства вона ставиться з великою любов’ю та увагою. Завжди рада бачити нас у гостях, без частування та теплої розмови не відпускає.

Та що там, вона і з собою нам збирає повні сумки провізії та смакоти зі свого холодильника. Онука Ірина Євгенівна просто обожнює і готова буквально носити його на руках, хоча він вже і великий хлопчик, скоро до школи піде.

Але є в ній одна риса, яка мене дуже дратує. Свекруха не скупиться на обіцянки, але ніколи їх не виконує. Наприклад, обмовилася я якось у розмові, що думаю про покупку нових штор у вітальню.

Старі вже втратили пристойний вигляд і можуть спокійно вирушати на дачу. Зауважте, я не радилася з Іриною Євгенівною, не просила грошей і не нарікала на їхню відсутність. Я просто вголос озвучила своє давнє бажання оновити текстиль у домі.

І що я почула у відповідь: “Навіть не думай витрачати гроші. Я подарую вам чудові штори, у мене якраз подруга в салоні штор працює. Привезе ідеальний варіант на замовлення”.

Цілий місяць я терпляче чекала, коли ж свекруха вручить мені ті ідеальні штори з салону. Проте свекруха мовчала. Коли я знову заговорила про їхню покупку, Ірина Євгенівна ухильно відповіла: “Так-так, вам давно настав час змінити текстиль, це ти правильно придумала”.

І все, ні натяку на те, що вона сама обіцяла забезпечити нас фіранками. Начебто попередньої розмови й не було. Я людина проста, знизала плечима і купила в найближчому магазині те, що мені треба. Мало, може, свекруха забула чи не знайшлося можливості.

І таких випадків у мене повна скарбничка. То вона обіцяла нам раз на тиждень забирати онука на всі вихідні, щоби ми з чоловіком могли трохи відпочити. То клялася і божилася, що особисто водитиме онука у басейн.

То погрожувала забезпечити його спортивною формою в садок. Нічого з цього, ясна річ, вона не зробила. Щоразу вона робить безневинний вигляд, ніби вперше чує про предмет розмови, якщо їй нагадати про неї.

Нагадувати ж доводиться. Адже ми, наслухавшись обіцянок, маємо свої плани на її допомогу. Наприклад, плануємо спільні з чоловіком вихідні чи похід у кіно, впевнені в тому, що нашого сина відвезе та привезе назад із басейну бабуся.

Доводиться на ходу змінювати плани, вигадувати якісь варіанти. Звісно, ​​з цим можна змиритися, що ми й робимо. Але навіщо тоді обіцяти, навіщо давати нам надію на допомогу?

Нам було б набагато простіше, якби вона взагалі нічого не пропонувала, а одразу говорила, що не може, є справи та взагалі немає жодного бажання допомогти. Ми з чоловіком згодом звикли до цих її широких жестів, які ніколи не стаються.

Коли свекруха обіцяє щось зробити, чимось допомогти, ми лише киваємо. Мовляв, так-так, охоче віримо, але особливо не сподіваємось. Все набагато складніше із нашим сином, якого бабуся обіцяє завалити його подарунками. Дитина вірить та чекає.

Йому складно розібратися з усією цією дорослою психологією. І кожна, невиконана бабусею, обіцянка залишається в його душі образою.

– Мишко, що тобі подарувати на день народження?

– Бабусю, я мрію про мікроскоп! Це так цікаво, ми з татом читали в книзі. Я б робив різні досліди та потім розглядав їх.

Зрозуміло, жодного мікроскопа наш хлопчик на свято не отримує. Бабуся забула, але дитина все пам’ятає.

Не описати словами його розчарування. Вголос він, звичайно, нічого не сказав, але сльози в очах помітила б й людина з поганим зором. Ірина Євгенівна знову вдала, що не розуміє, на що онук образився.

Адже вона принесла йому чудового плюшевого ведмедя. Ведмідь, безперечно, чудовий, ось тільки онук розраховував зовсім на інше. Ми з чоловіком вже думали самим купувати ті речі та іграшки, які обіцяє бабуся.

Але що, якщо вона справді принесе обіцяне? Тоді ця річ буде у нас у подвійному екземплярі. Це також незручно. Та й гроші не хочеться просто так витрачати.

Запитувати Ірину Євгенівну, чи вона купить обіцяну іграшку, теж не зовсім зручно. Бабуся доросла людина, вийде, ніби ми випрошуємо або змушуємо щось принести.

Сказати синові, що бабуся забуває про свої обіцянки? Так ми її остаточно дискредитуємо в очах дитини, і вона втратить свій авторитет, що й так вже похитнувся.

Загалом, ми в безвиході, не знаємо, як бути. Краще б свекруха нічого не обіцяла ні нам, ні нашому синові.

КІНЕЦЬ.