Мої свекри показали своє справжнє обличчя, коли ми з чоловіком були на межі розлучення. Це було несподівано та дуже неприємно. Висновки із цієї ситуації я зробила, тому тепер вони до нашої родини не наблизяться.

Коли чоловік ще до весілля знайомив мене зі своїми батьками, вони здалися мені добрими та чуйними людьми. Жодних незручних питань, ніякої зневаги, на кшталт, я їхньому синові не підходжу.

Та й після весілля вони ніколи не лізли особливо у наші стосунки. Точніше, я не помічала, щоб вони лізли. Якщо їм потрібна була допомога сина, то вони не ставили нас перед фактом, а цікавилися нашими планами.

Свекруха не ходила з білою хусткою, вишукуючи мої недоліки, як господині, не вчила, як правильно готувати, і поради давала тільки тоді, коли я сама її про щось питала. Мені здавалося, що вона просто ідеальна свекруха.

А мені було з чим порівнювати, моя старша сестра одружена вже давно. І ось вже кому, а їй зі свекрухою не пощастило зовсім. Та з неї всі жили витягує, навіть мені діставалося під гарячу руку. Тому я особливо цінувала свою свекруху.

Але в кожній родині бувають важкі часи, от і для нашого такий час теж настав. Мабуть, треба було частіше розмовляти один з одним, не таїти образи та не чекати, що партнер сам до чогось там здогадається. Але ми це зрозуміли надто пізно.

Ситуація в сім’ї розпалювалася давно, але батьки не втручалися. Ми намагалися самі розібратися, але було вже пізно і наші розбирання робили лише гірше. У результаті чоловік грюкнув дверима і пішов до батьків.

А ось далі почалося найцікавіше. Наступного дня з’явилися батьки чоловіка. Вони збиралися забрати речі, що залишилися, але це як би не найбільша проблема. Найгірше те, що вони мені наговорили, а наговорили багато.

Виявилося, що вони з нетерпінням чекали, коли їхній син прозріє, покине мене, криворуку таку, і знайде собі гідну партію. Особливо свекруха раділа, що ми онуків нажити не встигли, бо від мене їй онуки зовсім не потрібні.

А все добре ставлення свекрух будувалося тільки на тому, що вони дуже люблять сина і не хотіли його засмучувати, от і прийняли мене в сім’ю. Хоча, як говорила свекруха, у неї серце кров’ю обливалося, коли вона поряд з красенем-сином бачила мене.

Говорячи мені всі ці гидоти, свекри швидко збирали речі. Не лише речі свого сина, а все, що вони вважали за потрібне. Телевізор, що вони подарували нам на весілля, кухонний комбайн – подарунок на новий рік, столовий гарнітур – подарунок на річницю. І плед із ліжка теж забрали.

Жаль я тоді не згадала, що свекруха колись приносила нам банку з варенням, яке у нас ніхто не їсть. Я б із задоволенням її повернула, можливо, у відкритому вигляді та на голову, але повернула б.

Коли вони нарешті пішли, квартира була спустошена “як після побоїща”. Все розкурочено, шафи навстіж, вішаки валяються. Але прикро мені було не через безлад, а тому, що люди, до яких я добре ставилася, виявилися такими двоособовими.

З чоловіком ми помирилися вже за два місяці. Він переїхав назад до мене, почав привозити свої речі, хотів привезти й те, що батьки забрали, та я заборонила. Мені ці речі не потрібні. Забрали – отже, забрали. Нехай користуються.

Чоловікові я розповіла все, що тут діялося за його відсутності, це стало, до речі, одним із кроків до нашого примирення. Я була така обурена і скривджена вчинком його батьків, що не могла стриматися і подзвонила йому. Так ми й почали поступово спілкуватися і зрештою помирилися.

Зараз у нас все вже добре, ми чекаємо на дитину. Свекри намагалися вдати, що дуже раді, що ми зійшлися, але в мене пам’ять не відбило, я пам’ятаю все, що вони говорили.

Чоловіка я попередила, що його батьків поблизу бути не повинно, їм замовлено дорогу до нашої оселі. Внуків від мене вони не хотіли, значить, не напружуватимемо їх, онуків вони не побачать.

Чоловік мене повністю підтримує та захищає від спілкування зі своїми батьками. Мама каже, що так не можна і треба миритись, а я не бачу в цьому необхідності. Мені явно дали зрозуміти, що моє суспільство їм неприємне, тож заради чого вдавати, що все нормально?

КІНЕЦЬ.